Ну, і про НАТО.

Пригадую акуратно десь в цей же час в 2009 році дисциплінований, але не надто креативний шеф офісу президента Ющенка (а нині чи то радник, чи то помічник президента Порошенка) запустив по структурним підрозділам секретаріату президента "толкову бомагу" – доручення підготувати пропозиції про передвиборчі ініціативи "кандидата в президенти Ющенка".

Нашу фронду у вигляді "а може нехай кандидат в президенти Ющенко виграє вибори на основі інформації про виконання президентом Ющенком своїх обіцянок з попередніх виборів?" було швидко придушено в зародку.

Пропозиції, звичайно, підготували. Результати президентських виборів усі знають. Зрештою, програш і провал – це типові результати будь-яких ініціатив, що розробляються адміністраціями президентів, усіх президентів. Так має бути, коли люди, які "мы не сеем, не пашем, не строим", починають займатися не своєю справою – щось робити замість того, щоб просто пишатися.

Читайте також: Про грубий зовнішньополітичний популізм Порошенка

Впізнаю руку майстрів.

Нинішні ініціативи щодо якогось "жєлєзного" закріплення в законодавстві чи Конституції курсу на членство в НАТО до болі нагадують пробний передвиборчий шар адміністрації президента Порошенка.

Усі грають на патріотизмі. Але не усі можуть дозволити собі національні дружини створювати.

А тут ще й народ ніби стомився від війни. Ну, то чому ж не запропонувати йому ідею патріотичної шари: НАТО прийде – порядок наведе. Благородно – українцям знову нічого не треба робити своїми руками.

Зреагують українці позитивно на такі "доленості ініціативи" – побудуємо на них частину передвиборчої агітації і пропаганди. Ні – то й ні.

Те, що ніякого серйозного замисла в цих прожектах немає свідчать дуже загальні формулювання. От який сенс записувати в Конституцію щось про членство в НАТО, якщо та ж Конституція забороняє розміщення на території України іноземних військових баз?

Або, що в нашому законодавстві передбачає можливість передати управління національними військовими підрозділами союзницькому командуванню?

А наша готовність на законодавчому рівні і сприймається нашими майбутніми союзниками не через призму того, де ми хочемо бути, а що ми для цього готові зробити.

Як бачимо, президент України наразі не готовий, не хоче, не вміє, не має потреби обговорювати питання законодавчого закріплення курсу в НАТО серйозно.

Але проблема в тому, що лише одним законодавчим виміром усе далеко не вирішується. Ось, наприклад, у 2008 році формальною причиною для деяких серйозних держав членів-НАТО відмовити нам в приєднанні до Плану дій щодо членства була невідповідність стандартам нашої судової системи. Як ми збираємось переконувати когось, що сьогодні у нас з цим все в порядку? Понурою молитвою про те, що президент ініціював створення антикорупційного суду?

А як ми переконаємо НАТО в тому, що ми реформували Збройні сили? Адже на сьогодні нереформованість вітчизняного війська є однією з причин відмов\затримок з продажем нам зброї. Про корумпованість вітчизняного ВПК скоро будуть знімати фільми в Голівуді.

Ну, і залишаються такі дрібнички, як політичні питання.

Україну в час війни (який, як відомо настає незалежно від правових рішень, а по факту бойових дій чи міждержавного збройного конфлікту) в НАТО не приймуть.

Але коли правда життя заважала нашому президенту жити і обіцяти по-новому? Тим більше, якщо "піпл хаває".

Читайте також:  Розрекламований законопроект про нацбезпеку є небезпечною фікцією влади – дипломат

Проте потенційних союзників по НАТО такі ініціативи стривожити можуть. Вони не в простій ситуації. Обіцянку прийняти нас в НАТО вони дали, пам'ятають про це. І не надто цьому радіють. А тепер ще й задумаються – а що його робити, якщо раптом українці піднатужаться і реформують, що будь-яких формальних причин не надавати ПДЧ чи членство в НАТО не буде? А вони люди відповідальні.

Не турбуйтесь. Не реформуємось. У вас ще довго буде можливість не говорити про головне.