Заґратовані двері, туалети без перегородок, відсутність можливості тижнями бувати на вулиці, повний брак приватності – все це реалії життя стаціонарних закладів, де утримують дітей із психічними та інтелектуальними порушеннями. 

Серед українців, які мають проблеми з психічним здоров’ям, 22% складають діти та підлітки. Це лише офіційна статистика, насправді вона набагато гірша. Як правило батьки відмовляються від таких дітей ще в дитинстві та воліють їх передати у спеціалізовані заклади – дитячі відділення психіатричних лікарень або до психоневрологічних диспансерів.

Що з ними там коїться далі мало кого цікавить. 

Читайте також: "Дети – это колоссальный труд. И этот труд в стране почти презирается" – Казанжи

Українська Гельсінська спілка з прав людини оглянула низку таких установ і від того, що вона побачила, волосся дибки стає:

На дверях там ставляють грати і створюють в’язничний антураж;

Кімнати перенаселені пацієнтами;

В деяких закладах немає ліфтів й неходячі діти тижнями не виходять на вулицю;

Дітей розділяють за формальними ознаками. Тих, хто не говорить, ізолюють від інших і зменшують їхні шанси на одужання;

Катастрофічно не вистачає персоналу. Діти годинами чекають поки їх погодують або дозволять вийти до туалету. Самі працівники отримують мізерні зарплати на рівні з прибиральницею; 

Приватність цілком відсутня. На тих же туалетах часто немає перегородок, а гігієнічні процедури з дітьми персонал здійснює привселюдно. 

Саме перебування дітей в таких умовах вже є катуванням. Тим більше, що останнім часом керівники місцевих громад для економії коштів взялися об’єднувати установи для доросли та дітей й навіть геріатричні заклади. 

Найгірше, що в таких відділеннях цілком відсутня реабілітація. У дітей, які туди потрапили, є лише один шлях – перейти до іншого інтернату. Їхні фізичні та психічні кондиції не покращуються, а в умовах ізоляції навіть деградують. Були випадки, коли цих дітей вивозили на лікування за кордон, через деякий час вони почували себе значно краще. А тут – в Україні – такі пацієнти приречені скніти у напів’язичних умовах, де на кожному кроці принижують людську гідність. 

В останні роки багато говорять про реформи в цій галузі. Є Концепція розвитку охорони психічного здоров’я в Україні на період до 2030 року, але в кожного Міністерства свої плани та свої напрацювання. Не існує спільного бачення комплексних перетворень, кожен тягне ковдру на себе: громади хочуть позбавитись від зайвого баласту у вигляді інтернатів, батьки не готові забирати хворих дітей в сім’ю, керівники закладів не хочуть втрачати штати й зарплату. В такому хаосі є лише одна сторона, яка безумовно в програші – це самі діти. 

Читайте також: Про цькування в українських школах та зустрічі Ніка Вуйчича з учителями та учнями

Тому Україні терміново потрібно узгоджене бачення їхнього майбутнього. Інакше ми їх просто прирікаємо на повільну смерть за гратами в закладах, які гуманно називаються лікувальними й реабілітаційними, але, насправді, є виключно ізоляційними. 

Мусимо вимагати від держави та керівників ОТГ, як мінімум, поваги до тих, кого вони покликані захищати! 

P.S. Наразі вже звернулась до Мінсоцполітики з вимогою надати повну інформацію про кількість психоневрологічних інтернатів, які діють в Україні, в кого вони перебувають на балансі та в яких обсягах фінансується їхня діяльність.