Здавалось би, де Ліван, а де Україна: звідки взятися українським слідам у цій близькосхідній країні? Але нашого цвіту – по цілому світу. І країна зеленого кедра – не виняток.

Минулого тижня на запрошення Посольства України в Лівані на чолі з Ігорем Осташем та Української громади Лівану автору цих рядків пощастило відвідати цю країну. Власне кажучи, поїздка відбулася в рамках проекту "Українські письменники в Лівані і про Ліван", куратором якого є письменниця Марина Гримич.

Українська література має давню традицію писання про Ліван – ще у XVIII столітті цю країну описав український православний письменник і публіцист Василь Григорович-Барський, який прожив у Триполі понад два роки. Справжньою перлиною української прози на орієнтальні теми є збірка Агатангела Кримського "Бейрутські оповідання", яка становить не лише мистецьку, а й науково-етнографічну цінність (до речі, завдяки зусиллям нашого посольства цю книжку було перекладено й видано арабською). Зовсім нещодавно українська література збагатилася ще одним твором про Ліван – Марина Гримич написала пригодницький роман "Ажнабія на червоній машині".

Читайте також: Український монастир на Лонґ-Айленді. ФОТО

Згаданий вище проект покликаний презентувати українським письменникам Ліван, аби вони за посередництвом своїх творів представили цю країну українським читачам. Знайомлячись із Ліваном, неможливо оминути українські острівці в цій країні – українську діаспору. За різними підрахунками, в Лівані проживає приблизно 5 тисяч українців. Це переважно жінки, які вийшли за ліванців заміж (чимало ліванців навчалися у вишах СРСР, а нині Україна залишається популярним університетським напрямком – як на громадян Лівану, освіта в нас якісна й дешева).

Надзвичайно цікаво було наслухатися історій тих українок, з якими мені довелося познайомитися в Лівані. Вразила історія колишньої харків’янки пані Ліди, яка пережила в Лівані криваву громадянську війну, була пораненою, але в підсумку життя налагодилося й нині вона з оптимізмом дивиться у майбутнє.

Незабутньою була прогулянка древнім містом Триполі в компанії Наталі, Вікторії й Катерини, які живуть на півночі Лівану вже багато років. Ці жінки випромінюють позитивну енергію й становлять активне ядро тамтешньої української громади. Радісною несподіванкою стала зустріч у Бейруті з моєю землячкою з Ужгорода Олександрою. Світ тісний!

Читайте також: Український подвиг у Чикаґо 1933 року

Що я можу сказати про українок Лівану? По-перше, що вони на далекій землі залишилася українками – не лише самі зберегли свою мову й культуру, а й власних дітей навчили української. Чули б ви, як ті діти по-реперськи вміють цитувати вірші Шевченка! Але любов до України виявляється в них не лише в ностальгії та вбиранні вишиванки: це ще й активні громадські діячки, які організовують життя громади, волонтерять, збираючи гроші для українських вояків, засновують творчі гуртки й курси української мови.

По-друге, мушу зауважити, що роки, прожиті в Лівані, теж далися взнаки – й українки Лівану набули принаймні одну арабську рису: безмежну гостинність. Гостя вони приймають, наче шейха.

Подорож у Ліван була насиченою і яскравою, а тепер завдання письменника – здобуті враження виписати в літературних творах. Та перш ніж узятися за художню прозу, хочеться просто висловити вдячність і делікатний ностальгійний щем за прекрасною країною й людьми, до яких хочеться повертатися.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram