Новина про те, що в Дніпрі ліквідували районні ради, змушує згадати ажіотаж дворічної давнини, коли у столиці ці самі районні ради мали з’явитися. Мали, але не з’явилися. Загалом районні ради ще збереглися у Житомирі, Кропивницькому, Полтаві, Херсоні та Чернигові. Багато хто (і я відношусь до їхнього числа) вважає подібний інститут атавізмом. Що стосується Києва, то у нього особливі стосунки з райрадами.

В столиці їх то скасовували (наприклад, у 1922-1934 роках), то відновлювали. У 2010-му більшість представників всіх без винятку фракцій Київради, включно з опозиційними тоді «УДАРом» та «Батьківщиною» (загалом було 95 голосів «за» зі 120 можливих) ухвалила рішення районні ради ліквідувати. Минуло п’ять років, і в 2015-му той таки Віталій Кличко заговорив про діаметрально протилежне – про необхідність поновлення даного інституту. Що й було зроблено: рішенням Київради було утворено 10 столичних райрад.

2016 рік мав стати роком виборів до районних рад. 25 грудня 2015-го Центрвиборчком оголосив про початок виборчого процесу. Але невдовзі по тому організація «Громадський контроль «Наждак» подала позов на ЦВК до Окружного адмінсуду. Суд прийняв рішення призупинити вибори. Власне, пауза триває й до сьогодні. Що ж сталося?

Достеменної відповіді на це у мене немає. Можливо, певним політсилам на тому етапі здавалося, що надзвичайно важливо укріпити «київський плацдарм», не без прицілу на майбутні парламентські чи президентські вибори. А потім це завдання втратило актуальність чи було переосмислене.

Ймовірно, склалося враження, що Київщина й так знаходиться під контролем влади – через створення об’єднаних територіальних громад. У 2015 році рух за просування ОТГ ще не набув такого розмаху, тож усвідомлення того, що отримати доступ до адмінресурсу можна шляхом проведення (або навпаки – блокування) виборів до громад, прийшло дещо згодом.

Читайте також: Повышение цен в отелях в день Лиги чемпионов – мировая практика, – Кличко

Хай там як, а іграшка під назвою «районні ради Києва» досить швидко набридла. Її зламали й викинули як непотріб. Цю історію можна розглядати в двох ракурсах. Окремо дискутувати про те, чи потрібні райради у містах, і окремо звернути увагу на той факт, що рішення (правильне чи неправильне) ухвалене Київрадою ще в липні 2015-го, але виконане так і не було. Почнемо з першого.

Конституція України, в розробці якої я брав участь, говорить наступне: «Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи». Від самого початку районна (у місті) рада не розглядалася творцями основного закону як ланка самоврядування. І це аж ніяк не прогалина в законодавстві. Це цілком обґрунтоване положення, котре ставить районну раду, якщо не поза законом, то поза будь-якими важелями впливу на ситуацію. Це по-перше.

По-друге, в законі «Про місцеве самоврядування в Україні» в одній із перших статей перераховано, що належить до системи місцевого самоуправління, і в цьому переліку немає районних рад у містах. Далі в тілі закону райради згадуються, але дивним чином вони можуть впроваджуватися, а можуть й ні. Можливо, з усунення цієї плутанини законодавцю й треба починати, бо виходить, що райради у містах – орган якщо не антиконституційний, то як мінімум позаконституційний.

Читайте також: Чому Кличко вдвічі підіймає ціни на проїзд у громадському транспорті Києва

А відтак його функціонал до кінця не визначений: райрада не вирішує питання містобудування, не розподіляє фінанси, не розпоряджається комунальним майном. Іншими словами, вона не має жодної влади. Максимум, що може зробити сумлінний депутат райради, це «витиснути» з вищих інстанцій один чи два ковші асфальту на залатування найбільшої ями у дворі, трохи фарби на лавочку чи пару сотень допомоги для тяжко хворого пенсіонера.

Власної скарбниці у райради так само нема. Бюджет на її утримання спускається згори, і коштів на те, щоб творити добрі справи, ця інстанція не має. Тож депутат райради може лише стукати у двері депутата Київської міської ради, щоб вирішити те чи інше питання. По суті, він виконує функцію медіатора між виборцем та тим органом влади, котрий наділено реальними повноваженнями.

Між тим в Україні існує фактично не діюча структура під назвою «органи самоорганізації населення», котра могла б стати розумною альтернативою райрадам. Представницькі органи на кшталт вуличних чи квартальних комітетів так само покликані виступати «прокладкою» між населенням та можновладцями місцевого рівня. Плюс займатися питаннями рівня благоустрою прибудинкових територій чи організації дитячого дозвілля. Якби такі органи мали у своєму розпорядженні закріплені законом кошти, можна було б уникнути дублювання функцій, котрі зараз виконують районні ради.

До речі, за кордоном «райрад» у нашому розумінні не існує. В сенсі – не існує структур з настільки нечіткими повноваженнями та мізерними можливостями. Там, де наявні агломерації і де столиця розбита на значну кількість дистриктів, система управління вивірена та розумна. «Великий Лондон», поділений на 32 райони та 14 виборчих округів, забезпечує у міській адміністрації (Greater London Authority) представництво інтересів кожного мешканця. Так само Париж, розбитий на 20 округів, маю окрему мерію в кожному з них – відповідно, ці «мікромерії» й займаються проблемами свого рівня, не чекаючи «відмашки» згори. За подібним принципом функціонують й столичні агломерації в Бельгії, Данії, Фінляндії, Ісландії, Австралії, Канаді та інших країнах.

Загалом в Європейській хартії про місцеве самоврядування закладено принцип субсидіарності, котрий має на увазі передачу повноважень на той рівень, де вони максимально наближені до споживачів. Якщо шкільна і дошкільна освіта наближена в районі до місцевих мешканців, то там і мають бути повноваження. Нам з нашими райрадами до подібного ще рости й рости.

В цілому ж їхнє впровадження у містах видається недоцільним та нераціональним. Виняток може бути зроблений для столиці, оскільки Київ має особливий статус. І все таки шлях до «Великого Києва» є довгим та складним. Він потребує законодавчих змін, а також ментальної революції. Годі розглядати кожен новостворений орган як важіль для досягнення певного політичного результату. Годі крутити як циган сонцем раніше ухваленими рішеннями. Ми, мабуть, єдина європейська країна, де можна проголосити вибори, а потім зробити вигляд, що потреба у них «розсмокталася» сама по собі.

Із такими установками ми не побудуємо ані райрад, ані інших установ чи інституцій. Районні ради не можуть бути трампліном для чийогось партійного злету, але водночас ухвалені постанови слід виконувати. Питання виходить складним та контраверсійним, але воно в кожному разі потребує розв’язання, а не зволікання. Шкода, що з цього приводу досі не висловився мер Києва Віталій Кличко. У 2010-му (коли райради скасовували) та у 2015-му (коли їх відновлювали) він знаходив аргументи як pro, так і contra. Очевидно, тому, що, не розуміючи насправді, як слід керувати містом, градоначальник не має й що сказати з приводу такого керування.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram