Сьогодні донорська кров в Україні у 60 разів частіше ніж у країнах ЄС є непридатною через наявність в ній вірусів ВІЛ/СНІД, гепатитів В і С, туберкульозу та сифілісу. Дуже часто вона потрапляє до здорових людей та сприяє поширенню смертельно небезпечних інфекцій.

Особливо небезпечною є ситуація зі СНІДом та гепатитом – фактично, жодного ефективного контролю не відбувається, і жахливе поширення цих хвороб в Україні – наслідок, зокрема, і недосконалої системи переливання крові.

Так, в Україні далеко не в усіх центрах крові використовується ПЦР-діагностика, яка прийнята в усьому світі. Тобто в нас у донорській крові шукають не віруси, а антитіла до них. Проте антитіла до ВІЧ та гепатиту можуть з’являтися лише через півроку і більше після зараження. Таким чином хвора людина може прийти і здати кров, але антитіла в ній не знайдуть.

Читайте також: Вітамін С — де його шукати?

Єдине, що робиться для перестраховки – плазма заморожується і на півроку відправляється на карантин, щоб якщо у донора раптом через півроку виявиться хвороба, цю плазму можна було утилізувати. Але його еритроцити та тромбоцити використовуються одразу. Тому сам донор може кілька років ходити з ВІЧ чи гепатитом і нічого про це не знати, а компоненти його крові тим часом підуть на переливання та виробництво препаратів.

Загалом близько 44% щорічного обсягу заготівлі донорської крові та її компонентів у 392 спеціалізованих відділеннях здійснюється без наявних належних умов та контролю за інфекційною безпекою та якістю.

Таким чином, через недосконало організовану систему тисячам українців можуть переливати кров, заражену СНІДом, гепатитом та іншими небезпечними хворобами, які наші лабораторії діагностувати не можуть, і які через кілька років можуть викликати важкі наслідки для здоров’я. Що далі відбувається з тими, хто отримав неякісну кров – з’ясувати неможливо, адже подальшого спостереження за цим пацієнтом не проводиться.

Причини такого стану речей дві.

Перша – це інститут платного донорства, якого у розвинутих країнах не існує. Донорами там стають, здебільшого, соціально свідомі люди, які дбають про власне здоров’я, і така “добровільна” кров, зазвичай, є найчистішою. В Україні ж донорам платять хай невеличкі, але гроші. І для багатьох соціально неблагополучних верств – наркоманів, алкоголіків та інших – здача крові – чи не єдина можливість законно заробити гроші. Саме вони і є головними постачальниками небезпечних хвороб до загального банку крові.

Друга причина – у фактичному розвалі Служби крові та повному саботажі МОЗом виконання зобов’язань в рамках угоди про асоціацію з ЄС щодо створення сучасної, ефективної та безпечної системи крові в Україні. Так, у державі досі не створений єдиний Державний реєстр донорів. А тому неблагополучні верстви населення, хворі на СНІД, сифіліс, туберкульоз та всі види гепатитів і далі можуть здавати кров за гроші, щоб підзаробити.

Служба крові давно вже не працює, як єдиний апарат, не має централізованого управління та належного фінансування, обладнання застаріле, а повноцінний контроль за інфекційною безпекою крові – відсутній.

Починаючи з 2015 року МОЗ системно провалив всі завдання щодо створення ефективної системи крові в Україні. Відповідно до Плану заходів з імплементації Угоди про асоціацію між Україною, з однієї сторони, та Європейським Союзом, Європейським Співтовариством з атомної енергії і їхніми державами-членами, з іншої сторони, на 2014-2017 роки, затвердженого розпорядженням КМУ від 17.09.2014 р. № 847-р у якості одного із заходів визначена "адаптація законодавства до положень Національної стратегії розвитку служби крові з метою виконання плану заходів з розвитку служби крові" (пп. 9 п. 71 глави 22).

Читайте також: Охорона здоров'я не є пріоритетом влади на найближчі роки, – Богомолець

Так, у 2015 році МОЗ мав провести аналіз нормативно-правових актів України на предмет повноти змісту їх положень для гарантування досягнення цілей Директив та створити в структурі МОЗ компетентний орган з питань служби крові. Цього зроблено не було.

У 2016 році МОЗ мав розробити проект Закону України "Про публічну службу крові” та внести його на розгляд Кабміну та Верховної Ради. І це завдання провалене. У 2017 році МОЗ мав розробити проект постанови Кабміну щодо організації, структури і стандартів якості та безпеки для збору, тестування, обробки, зберігання та розподілу людської крові та компонентів крові та затвердити проекти відповідних наказів міністерства. Також – нуль.

Крім того, МОЗом так і не розроблено і не затверджено Національну стратегію розвитку служби крові, не розроблено і не затверджено план заходів щодо розвитку служби крові відповідно до цієї стратегії, не створений Національний трансфузіологічний центр та не забезпечений початок його роботи.

По суті – маємо повний саботаж протягом кількох років з боку нової команди “реформаторів” з МОЗу. Ціна цього саботажу – тисячі покалічених доль людей, заражених небезпечною кров’ю внаслідок переливання.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram