Інколи буває так, що трапляється несподівано на шляху архетип. В цей момент все стає зрозумілим. Розуміння, звістно хибне. Тому що занурення у колективне несвідоме і не передбачає чітких відповідей на не артикульовані запитання. Мова скоріше про відчуття, що ось тепер то тобі все-все зрозуміло.

Так от. Вчора під час вистави «Весілля» проекту Sad божественних пісень, що її давав Львівський театральний центр «Cлову і голоС», з публікою говорив архетип.

Уявіть собі п’ятьох молодих дівчат, вбраних в білі весільні сукні, які на майже порожній сцені співають традиційних українських весільних пісень про одруження, шлюб, втрату батьківської домівки і перехід в родину чоловіка, рід, жіночу долю та інше.

Плач, голосіння, туга, страх, відчай і тревога. Радості та надії на щастя нема взагалі. Наче для жінки після одруження є тільки кілька варіантів: буде жорстоким, буде відстороненим, буде бити, буде пити, загине на полі бою та залишить вдовою з малими дітьми. І от через спів, ідучі до шлюбу, вона вкладається в цей родинний сценарій, як в труну. Раз і на завше.

Читайте також: Печерний сексизм в тезах завкафедри психіатрії провідного медвишу. ФОТОФАКТ

В народній українській творчості любов представлена, як бунт проти правил. Вийти заміж за коханого – то значить свідомо не підкоритися мудрості батьків і зголоситися на життя в бідності і скруті.

Так і висока література не обіцяє полегшення. Любов в художніх творах як правило дорівнює небезпеці, за яку розплата буде тим страшніша, чим сильніша любов. Наче любов – вона тільки у Бога, а ми люди, для нас то гріх, гординя перед вишнім. Тому панянки на сцені плакали. Вони виходили заміж хто за коханого, хто за заможного. І не було у кожній з цих моделей повидінки жадного позитивного розвитку подій. Народні скрєпи вчать, що єдине, що дівчина може обрати для себе, це своє покарання.

Не секрет, що українські матері досі плачуть на весіллях. Про що? А хіба вони знають. Вони нібито бажають молодятам щастя, але пускають сльозу так, наче хоронять їх.

Подумалося, що та традиційна родина, яку прийнято захищати що той «останній мур» –  то страшна казка з нещасливим кінцем. А ще подумалося, «довго та щасливо» – то вже геть нетрадиційно. Гріх та тлєтворноє вліяніє заходу. Дякую тобі, Hollywood, за наше щасливе дитинство.

Особливо вразило, що останніми словами вистави були все ж таки слова надії адресовані молодій дружині, яка вже і шлюбну ніч провела. «Дай Боже полюбить».

В цих словах все, щоб зрозуміти, чому без жодної на то причини родинне життя в уяві більшості українців нагадує битву за врожай, або взаємне згвалтування з перевищенням взятих на себе забов‘язань. «Дай боже полюбить». Тобто це у нас мудрість народна така, що для справжнього сімейного щастя любов та повага – необов‘язкові.

Я дивилася, слухала та розуміла, що знаю про що ідеться на сцені. Ніхто ніколи не говорив мені що життя – воно саме таке. Але я знала. Спадок шлюбу який не для щастя, любові, яка на погибель передавався в родині мовчки, на глибинному рівні.

Читайте также: Про сексизм в українських ЗМІ

Я точно згадую дитячу тугу та страх, що мені доведеться колись наслідувати саме такі «дорослі відносини».

Дивне розщеплення між реальністю і глибинним знанням про реальність, якої нема кілька поколінь поспіль. Тяжка доля жінки в глибинному колективному несвідомому українців; постилий шлюб, який мало чим відрізняється від вироку; любов, яка завжди невчасно і краще ж її не було – все це через несвободу. Внутрішню, зовнішню – несвободу, як над ідею. Мовляв неможливо бути вільним і прагнути свободи – то тяжкий злочин перед оточуючими.

Подивитися виставу варто хоча б для того, щоб віднайти в собі ці знання про родину та сімейне нещастя і відкинути їх як щось, чого нема і бути не може в житті сучасної людини. Коли несвідоме донесене до свідомості, воно може бути символізоване та позбавлене своєї руйнівної сили.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram