Фейки існували завжди. Фактично вони ніколи й не зникали. В різний час з'являлася потреба на те, щоб вигадати якусь нісенітницю, з якої потім можна було б дружно реготати. Або використати її для залякування.

Та одна річ, коли нісенітниці вигадують і з них же регочуть малоосвічені люди. А от коли це роблять світочі російської літератури, то вже справді дивно.

Відомий естет і літературознавець Віктор Шкловський, описуючи вступ петлюрівців до Києва, був глибоко обурений, що вони затіяли українізацію, бо, за його словами, Київ завжди був російським. І збрехав наш естет, як уже в наш час збрехала була Магілєвская, стверджуючи, що Київ завжди «гаваріл па-рускі». Якби Шкловський сказав, що Київ був польським чи єврейським, то мав би більше рації. Російським Київ став в середині ХІХ сторіччя, коли, знищивши магдебурзьке право, з центральної частини виселили українців і заселили заїжджими чиновниками та купцями.

Читайте також: Как из украинцев врагов делают: советская почва для российской пропаганды

І ось далі Шкловський зауважує: «Я не смеюсь над украинцами, хотя мы, люди русской культуры, в глубине души враждебны всякой "мове". Сколько смеялись мы над украинским языком. Я сто раз слыхал: "Самопер попер на мордописню", что равно: "Автомобиль поехал в фотографию"».

Тобто учений, який багато бував в Україні і навіть чув, як українська мова звучить, цілком поважно вірить у цей покруч, вигаданий невідомо ким, бо додає: «Не любим мы не нашего. И тургеневское "грае, грае, воропае" не от любви придумано».

В Тургенєва в романі «Рудін» справді є сцена, де такий собі Пігасов каже: «Вот мы толковали о литературе... Если б у меня были лишние деньги, я бы сейчас сделался малороссийским поэтом.

 – Это что еще? хорош поэт! – возразила Дарья Михайловна, – разве вы знаете по-малороссийски?

 – Нимало; да оно и не нужно.

 – Как не нужно?

 – Да так же, не нужно. Стоит только взять лист бумаги и написать наверху: "Дума"; потом начать так: "Гой, ты доля моя, доля!" или: "Седе казачино Наливайко на кургане!", а там: "По-пид горою, по-пид зеленою, грае, грае воропае, гоп! гоп!" или что-нибудь в этом роде. И дело в шляпе. Печатай и издавай. Малоросс прочтет, подопрет рукою щеку и непременно заплачет, – такая чувствительная душа!

 – Помилуйте! – воскликнул Басистов. – Что вы это такое говорите? Это ни с чем не сообразно. Я жил в Малороссии, люблю ее и язык ее знаю... "грае, грае воропае" – совершенная бессмыслица».

Але для Шкловського, як з'ясувалося, це не нісенітниця. Його аж тіпає, коли описує, як міняли вивіски в Києві: «В эти дни в Киеве погибли все твердые знаки. Приказали менять вывески на украинские. Язык знали не все, и у нас в частях, и украинцы, присланные со стороны, говорили о технических вещах по‑русски, прибавляя изредка "добре" и иное что украинское. Опять получилось "грае, грае, воропае". Вот подлая закваска!»

Підла закваска – бо зрадили велику Росію. А цього навіть письменник, який росіянином є лише на чверть, вибачити не може.

Міхаїл Пришвін побував у Львові в 1915 році, й трапився йому якийсь хитрий місцевий гімназист, який намолов сім мішків гречаної вовни. Важко сказати, з якою метою, але все, що він розповів майбутньому письменникові, – суцільна маячня.

«Гимназист, семнадцатилетний мальчик, гулял со мной по Львову и разговаривал на чистом русском языке. Он мне рассказывал о преследовании русского языка, не позволяли даже иметь карту России, перед войной он принужден был сжечь Пушкина, Лермонтова, Толстого и Достоевского. Преследовались даже слова, к завтраму он приготовит мне список слов, запрещенных для употребления гимназистами, слов русских.

– Как же вы научились русскому языку?

– Меня потихоньку учил дедушка – дедушку взяли в плен. А я учил других, и так шло. Мы действовали, как революционеры, мы были всегда революционерами».

Далі Пришвін дізнається, що за Австрії один львівський священик змушений був спалити сотні російських книжок. І в це теж він повірив. Хоча в Галичині існувала ціла зграя москвофілів, яка вільно собі спілкувалася російською мовою. Правда, більшість з них тієї мови не знали і насправді розмовляли страшним суржиком. Але вони мали свою пресу, видавали часописи й книжки. Жодних заборон не було. Гімназист усе вигадав. Особливо кумедна історія з забороненими російськими словами.

І ось Пришвін, згодом чудовий письменник, купується на ці побрехеньки і старанно фіксує їх у своєму щоденникові.

Та добре, тоді інтернету не було. Але зараз кожен дурень може перевірити, чи існував коли-небудь такий переклад «Гамлета»: «Чи я впаду, дрючком продертий, чи мимо прошпиндярить він».

Реакційна газета «Завтра», яку редагує відомий україножер та антисеміт Алєксандр Проханов, стверджує й зараз: «Украинскую "мову", как и последующий голодомор, претворяли в жизнь "буксиры в вышиванках" вызванные с Галиции (более 40 тысяч) под руководством Л.Кагановича по так называемых "скрыпниковским правописам". Надо было говорить "лямпа", "кляса", "плян", "аритметика", "литун" (летчик), "чата" и т.д. С тех времен осталось "Самопер попер до мордопыса", – до фотографа. В конце ХХ века их переплюнул вице-премьер Н.Жулинский канадским диалектом с "этером", "слухавкамы" и "пупорезками". Но главное, чего добилась большевицкая украинизация, это запрет на Малороссию, переименовав не только русских малороссов в украинцев (1932 г.), но и запретив Гоголевское: "Слава Богу что мы РУССКИЕ"».

Зараз вся російська преса разом із сайтами зациклена на Україні. Цілком поважно обговорюють можливий наступ ЗСУ на ДНР-ЛНР від Маріуполя і вздовж кордону, щоб відсікти бойовиків від їхніх баз у Росії. Мовляв, ніхто великі міста штурмувати не буде, «их возьмут измором». При цьому посилаються на якісь лише їм відомі плани ЗСУ, які вдалося роздобути.

А тут і згадалися мені слова навіженої Юльки про те, що Порошенко збирається розпочати нову війну, щоб таким чином зберегти своє президентство. Таке враження, що віщують вони в унісон.

І ця новина про плани Порошенка розпочати наступ вже розлетілася інтернетом і широко обговорюється на багатьох телеканалах та сайтах. Російські змі розповідають, що українські війська стали отримувати більше боєприпасів. «Киев якобы планирует наступление на Донбассе», «Киев якобы планирует начать наступление на Донбассе во время чемпионата мира по футболу-2018 в России».

Читайте також: Найкрасивіша нація у світі: як виглядали українки 100 років тому. ФОТО

У ДНР негайно допитали українських полонених, і ті розповіли, що наступ почнеться або напередодні виборів президента Росії, коли розтане сніг і земля підсохне, або під час чемпіонату світу. І начебто їм такий наказ зачитували.

Але минули вже всі терміни, а жодного наступу нема. Та фейк усе ще живий і тихо собі тліє в закамарках загадочной русской души. Умом її точно нє панять.

Коли ви зазирнете в цю душу, то з подивом довідаєтеся, що її характерні риси – це: «Доброта и гостеприимство, отзывчивость, чуткость, сострадание, незлопамятность, жалостливость, готовности прийти на помощь, открытость, прямодушие, великодушие; неумение долго ненавидеть (!!!)...»

Список дуже довгий, і я його скоротив. Бо спіткнувся на останній фразі.

«Неумение долго ненавидеть»? Справді? А довго – це скільки? Від заснування Москви чи від Петра Пєрвого? Бо щось я не помітив, аби вони коли-небудь перестали нас ненавидіти. Вони народжуються і вмирають з ненавистю до нас. З усіма своїми фейками, забобонами, з усією тією шизофренією, яку несе їм вєлікая русская література.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram