Адідас

Якось, люде, злостне кагебе повязало мене за красовкі адідас прям на заліничнім вокзалі у Кийові. Було то у вісімдисєть п'єтім чи шестім році. Якого шляка я там трафив, незнам досі. Може ностальгія ня мордувала, може ше шось. Певне ходив'єм сі дивити, як їде потяг на Львів. І махав му руков.

Було то значи такво, люде. Стою си на пероні. Весь такий в джінсах монтана, на ногах адідаси і в футболці із зображенням есесівскої групи "KISS".

....Так на них совєцкі ґазети казали, бо там у назві дві літери "S" стилізовані такі були....

Но і сльози ми по писку течут, а я двома руками махаю залізній ковбасі, шо прємує до кавової столиці. І тіко потяг рушив, як підходят до мене два хлопи. Єден з черевом пивного адоратора* і в брондзових* мештах, а другий мацюпунький такий, як песик покойовий. Той більший пхає ми у вочи якійсь авсвайс і каже:

– Іди за мной, йолопе малолітний!

Я мало'м сі не всрав на рідонько, люде, від того, шо'м там увидів. Цілий лєйтінант кеґебе, курва, мене за сраку хопив. В голові зразу промайнули всі мої гріхи, починаючи від тодий, як ґвізнув'єм в "Тищу дурниць" два спреї з синов і жовтов фарбами. Але то було п'єть літ тому і не в Кийові.

Читайте також: Как СССР хотел завоевать весь мир

Заходимо до вокзального міліційного відділку. Мєнти зразу повтікали. Мене обшукали, але нич не найшли, крім студенцкого і проїзного. Тодий сі зачєло завантаження по самі вуха:

– Прізнавайся, фарцовшчік **баний, на каво работаєш? Хто такий?
– Студент.
– Як сі вчиш?
– Зле!
– Пачєму?
– Ху*гозна, пане поліцай!
– Я тє дам – поліцай! Звідки вєщі амєріканскі? Тєбє пі*дєц! Ти врахнарода, бо спікулянд.

Він так і вимовляв то слово, з наголосом на "Д".

Але, зрештою, люде, трохи він був правий, бо за союзу, люде, фірмУ не мож було ніде купити. Тіко на трасі біля Сколе і в підземнім виходку на Бесарабці.

І тут я си згадав, жи маю родину в Польщі та й кажу:

– То ми цьоцє з Вроцлава прислала, як взнала, шо я в столиці України сі вчу. Жеби їй встид не було за мене.

– Докажи!

– Но то їдемо зо мнов в общагу, я вам знимки і листи покажу.

І ми втрьох погнали метром до Хрещатика, а потім пішки до Бесарабки. Але вже ту моїх кагебістів зачєв блуд сі чіпати. Бо мусіли'змо заскочити в кілька наливайок – по підисєть, пиво, сотка. Я не пив, бо ше'м не мав 21 рік.

Но і, врешті, пітнайцітим тролєйбусом приїхали'змо в общагу, Грубий вахтьорші своє посвідченнє під ніс - ррраз! В неї відразу атак серці і піна з писка. Ми далі. Заходимо в кімнату. На ліжку дрімає Талян з Томашполя. Він і йому показав книжечку. Той, яааак підскоче до суфіту, мало шо бракувало, би сальто крутанув.

– Я шо? Я нічо!, – Толік хтів продовжити, але Песик Покойовий го заткав:

– Тіхотіхо. Ідьом в друґую комнату,- типу, би він міг оповісти му, як сі жиє зо мнов.

Мушу вам сі признати, жи в моїй кімнаті, шо була на тодішній вулици Кіквідзе, на стіні висіла мапа Львівскої области, а зверха неї було наклєєно "Вільна Україна". Ніц надзвичайного, бо ті слова були вирізано з назви однойменної ґазети тих чєсів. Яка, до речі, була офіційним печатним органом. Але інфа про то, ясно, шо була безжально відрізана, а панове захисники державности про таку ґазету нич не чули.

Грубий довго сі роздивляв мапу, мружив вочи і плямкав варґами*, виказуючи своє невдоволення.

– Шо єщьо за "Вільна Україна"? Ти де то вирізав, *банат?

– То ж, прошпана, орган Львівского обкому Компартії України.

– Та ти шо? Ти слишал, а?,- звернувсі він до інтерв'юера в сусіднім покою*.

– Ага!, – відповів той і Грубий, втративши інтерес до мапи, зачєв розглєдати шпалери, розписані спудеями ріжних поколінь. Там була мозаїка з назв рок-груп ріжних кєрунків, обовізкове "мєнти – казли" і "геві метал – лонґ лив!" Врешті натрапив на слово "Іркутськ – х*й" і на його пащі з'явилось щось схоже на усмішку:

– Я там служив, чьорт би єво забрал, гг!, – і раптово перемкнув канал:

– Давай доказатільства, шо в тебе бабка в Польше!

– О! Дивітсі туво. То листи, тово знимки, ту мають бути і цьоцє, і вуйко, і їх діти...

Листи були провдиві, написані польскою, але не від цьоці, а від Ханкі. З нев я сі познакомив минулого літа в Трускавци. Вона була на два роки старша і привезла якихось дітий, як опікунка. А на момент мого затримання в нас вже був поважний письмовий роман, в котрий плавно переросли мої літні сексуальні домагання в нічнім парку.

Грубий гортав листки, вдивляючись в незнайомі літери. Потім спитав:

– А дє фото тьоті?

– Ось вона з донею, – я вказав на знимку, де Ханка стояла зи своїм волосатим викладачем фільозофії.

– То ж мужик, – підозріло сказав опер.

– Та ні, прошпана, кубіта. То ж Польша. Гнилий захід. Дич, прошпана.

– *бать, какой пазор, – над вухом я почув бас Покойового Песика, який вже скінчив розмову з перестрашеним Таляном.

– Та чого? Мені не встид аніраз, прошпана, – сказав я.

– Родінє стидно за тебе, прідурак. Как ти в інстітут папал?

– Екзамени здав. Всі. На п'ять.

– А чьо січас пагано вчишся?

– Бо важко. І ше й по рускі всьо, курва, – остатнє слово я чомусь сказав пошепки

– Карочі, Вась, шо с нєво взять. Обичний ідіот. Ідьом єшчьо по пару грам *бнєм ґдєніть, – видно було, шо тому хлопови я став не цікавим і він ше раз зайшов в кімнату до Таляна. Кинув там пару слів і вони з Васьою пішли. Я врешті видихнув і подєкував Господу, жи ті йолопи не додумались прошманати мою шафу, де зберігалась свіжа партія адідасів.

Читайте також: Любителям СССР посвящается

Сусіда мого, Таляна, за рік забрали до войска в прикордонні війська, а Яків Кутовий трафив в протівотанкову учєбку, з чоткім натяком на Афган.

*адоратор – шанувальник, любитель
*варґи – губи
*"ВІЛЬНА УКРАЇНА" – газета, орган Львівського обкому Компартії України, 1939-1991і всякіх трудящіх
*покій – кімната
*брондзовий – коричневий

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram