Ви коли-небудь думали, чи любите свою матір? Мені здається, стосунки з містом схожі чимось на відносини з батьками, які просто є завжди, але думати про них починаєш лише тоді, коли втрачаєш когось із рідних.

Моє місто було завжди у моєму житті. Спочатку воно було містом бабусь, бо мої батьки з мого народження були у відрядженні за кордоном. І в цей час місто були чистим для мене і тихим, воно пахло найсмачнішою домашньою їжею, на дотик було лагідним, як руки бабусі, розмовляло багатьма голосами ринкових торгівців та фонтанів, було сонячним та цілком щасливим.

Потім місто стало містом вокзалів, де все життя проходило під перестук коліс поїздів – батьки взяли мене із собою у своє закордонне життя. Валізи, чистий вокзал, "Прощання слов'янки", сльози, сміх, обійми, терпкий запах одеколону дідуся.В квартирі було чисто як завжди, сонячно, тепло, гостинно. На нас чекали, нас любили. То було місто цілковитої любові та вокзалів для мене.

А потім ми повернулися, і місто стало іншим, бо почалися дев'яності. Якось дивно, ніби по черзі пішли з життя усі ті, хто зустрічав нас зі сміхом та сльозами на залізничному вокзалі. А лагідні руки та той терпкий запах сивого волосся назавжди закарбувалися у спогадах.

Чиайте також: И тут мы заговорили о жизни в Луганске

Батьки працювали, боролися із труднощами, будували плани… Місто стало суворим та чомусь дуже холодним, бо разом із перебудовою почалися проблеми із опаленням та водопостачанням. У моєму класі дівчата вдягали светри зверху піжам, бо знімати їх у холодних квартирах було нестерпно, спали в шапках, а ще жартували між собою – приходьте митися до нас, ми як раз чайник поставили, гаряча вода буде!

Це були дивні часи – батькам не платили, а у моєму класі метою всього життя всіх дівчат було вступити до вишу. Потім, вже студенткою, я ходила по місцевих театрах та рахувала глядачів – три, п'ять, десять – то вже було багато. За акторами на сцені протікала стріха, і хтось із трупи страшенно кашляв не за сценарієм від застуди…

Йшли роки. Багато чого минало з часом. Змінювалися мрії, друзі, погляди. Місто давало цікавий професійний досвід, нових знайомих, відкривало нові шляхи. Мені було зручно у моєму місті. Я ходила у філармонію, на безліч концертів та ніколи не почувалася провінціалом. Це було настільки моїм містом, наскільки я цього хотіла. Автівкою я об'їхала безліч разів усю область, тому у мене були і нові обрії, і нові враження, і дозвілля, коли часу не вистачало на тривалі подорожі. Місто зберігало минуле моєї родини, а цим, як виявилося з часом, я пишаюся найбільше. 2014 був несподіваним. Я та місто ніби стояли навпроти.

Їдь, – казала мені матір, а місто погоджувалося із нею, стоячи за її спиною.

Але ж… Ми лише два роки тому відсвяткували сторіччя нашого дому, ми так любили його старі стіни, заквітчаний травень, квапливий червень, спекотній липень, щедрий серпень саме у стінах нашого подвір'я. Кожен місяць був особливим, а дім був частиною мого повсякдення. Важко вже сказати, від чого саме я не поїхала тоді – від матері, старого будинку чи мого міста. Чомусь думаю, що кожен з цих складових того рівняння вдячний мені.

Потім було важко. Мої погляди, мої вулиці, моє світовідчуття стало чужим. Ми нібито завжди були "руським містом", а я чомусь не знала нічого про це. За мене почали говорити, приймати рішення, нав'язувати думку більшості, як особисто мою. А головне – мої друзі, всі мої друзі поїхали з міста.

Місто стало порожнім і мало лише контури мого довоєнного міста, міста мого дитинства. Зараз я думаю, що лише спогади не забрати у нас. І жити із власними спогадами можна будь-де, зберігаючи вірність минулому. Тривалий час я не ходила нікуди. Місто звузилося до мого дому та роботи. Ринок-робота-дім. Все. Це був ніби траур за моїм минулим, мій протест сьогоденню. Нікому не були потрібні мої погляди, бо якщо я тут, я як всі – вважалося саме так.

Нова "влада" прикрашало місто трояндами, а вечорами місто ставала порожнім настільки, що ставало страшно. Разом із моїми друзями, місто облишила більшість. Ходити в кіно не було з ким, бо всі навколо виживали як могли. У місті почали з'являтися нові риси, яких я не помічала ніколи – розчарування, втома, образа. Місто залишилося колишнім, але стало чужим. А ще місто стало схожим на втомленого робітника із великими натрудженими руками, який присів на хвилинку аби набратися сил, але ніяк не знайде в собі снаги знову підвестися.

З нового – тотальне безробіття, маргінальність поглядів, плани на швидке збагачення у більшості молоді. І дивний стан вразливої старості, яка стала дуже тендітною, як крихкий лід у березні. Місто перестало поважати старих, вони заважають у транспорті, на ринках, створюють натовп та непорозуміння. Вони дивлять голодними очима навколо та не розуміють, чому місто зрадило їхнім поглядами, їх минулому. Хоча минуле та погляди не забрати ніколи.

У місті стало більше п'яних та тих, хто щасливий був жити одним днем. Саме життя стало на один день, одноразовим, як стакан з-під пива, швидкоплинним. Робота, аби не померти від голоду, плани лише на сьогодні, дозвілля до комендантської години, а друзі у листуванні. Минуле моєї родини зберігалося у залишках набережної над Луганню, у тіні високих тополь, у відлунні кроків по вулиці Леніна у старому центрі. Це теж на все життя, цього не забрати.

Я люблю старі стіни заводу поруч, в яких порожнеча замість скла, бо на цьому заводі багато років працював мій батько. Я вклоняюся школі, в якій він вчився, а вона дивиться на мене проваллям вікон після страшенних обстрілів. Я поважаю вулиці свого міста, бо ці вулиці теж з минулого. Важко сказати, за що я буду любити ці часи, якщо вони перейдуть колись у стан минулого для мене. Може саме за ці троянди та за ту дивну аномальну тишу, порожнечу на переляканих вулицях.

Читайте також: Жизнь в резервации: В ЛНР на сутки отключат электричество, прекратят подачу воды, остановят железнодорожные перевозки

Я перестала пересуватися містом вечорами. Я перестала вважати себе частиною власного міста. А ще я почала дивуватися тому, що у місті завжди зі мною поруч жили ті, хто зміг змінити моє сьогоденні, забрати з міста моїх друзів, перекроїти мої плани, змінити кольори життя. Але і при цих змінах Луганськ залишається як і колись – містом троянд, літньої спеки, фонтанів, затишку вулиць приватного сектору та тиші центру міста.

Моє місто, мої спогади, моє минуле. Чомусь майнула думка, що мій син ніколи не обере це місто для власного майбутнього, бо відлік його спогадів починається з обстрілів літа 2014 року, з відчуття вовняного килиму під щокою, зі страхів вдень та вночі. А це не ті спогади, які хочеться зберігати на все життя та яким хочеться зберігати вірність.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram