Британська фотохудожниця Самара Пірс – правнучка австрійського інженера Александра Вінербергера, який у 1933 році сфотографував жертв Голодомору. Ці фотографії залишаються одним з небагатьох достовірних фотодоказів злочину, вчиненого сталінським режимом щодо мільйонів людей в Україні.

Кілька років тому Самара Пірс здійснила подорож до Харкова та сфотографувала ті місця, які фотографував понад 80 років тому її прадід. Вона зробила колажі з його та своїх фотографій.

Ці роботи Самари Пірс опубліковані в книзі "Маски Голодомору" та були представлені на виставці в Національному музеї "Меморіал жертв Голодомору".

Своїми роботами фотохудожниця намагається привернути увагу до Голодомору та ролі цієї трагедії в історії українського народу.

В бесіді з BBC News Україна Самара Пірс розповіла, як родинна історія зацікавила її трагічними подіями в Україні і чому вона вирішила поширювати пам'ять про Голодомор на батьківщині.

Розповідь бабусі

Шість років тому бабуся Самари Лілліан розповіла їй історію життя Александра Вінебергера в Радянському Союзі та передала їй його фотоапарат Leiсa. Ця розповідь стала прологом для дослідження минулого власної родини та нелегкої історичної долі країни, розташованої в іншому кінці Європи.

Читайте також: Наталя Дзюбенко-Мейс: Голодомор – центральний вузол нашої історії

Александр Вінербергер народився 1898 року у Відні у родині австрійського інженера єврейського походження та чехині. Під час Першої світової війни його мобілізували до армії Австро-Угорщини і він потрапив у полон на російському фронті.

Потім він багато років працював на хімічних підприємствах Радянського союзу.

"Він був інженером, спеціалістом з вибухівки, і його вирішили не карати, бо був корисним для виготовлення зброї", – розповідає Пірс.

Загалом Александр Вінербергер провів в Росії та Україні 19 років. На короткий час він повернувся до Австрії, де одружився. Дружина поїхала до нього в СРСР, і лише на деякий час повернулася в Австрію 1931 року, аби народити доньку.

Розповідаючи історію родини, бабуся Самари Пірс зазначала, що її першою мовою була російська, якою батько розмовляв як рідною.

"Пам'ятаю, як в Москві, мій батько возив мене на санчатах серед гор снігу, що здіймалися наді мною", – розповідала вона онуці.

1933 року Вінербергер працював технічним директором на синтетичній фабриці у Харкові. В цьому місті він і став свідком жахливих наслідків Голодомору, які сфотографував фотоапаратом Leica.

"Як саме камера потрапила до нього – невідомо. Гадаю, камеру надіслав йому якийсь член родини, що на той час жив у Німеччині", – говорить Пірс.

На фотографіях Александра Вінербергера – мертві люди на вулицях міста, голодні сироти, черги за молоком та облога крамниць, до яких не завезли продуктів. На цих фото зображено як поступово співчуття перехожих до померлих від голоду на вулицях міста людей змінюється байдужістю, адже смерть стала повсякчасною відвідувачкою цієї землі.

"Алекс волів фотографувати живих людей, намагання матерів вберегти своїх дітей і шрами, які залишилися від цього штучного голоду. Я думаю, він розумів важливість того, що робить. Він мав розуміти, що Сталін жадав би знищення таких фотографій, бо вже багато років жив в СРСР і знав що до чого", – зазначає Пірс.

Свого прадіда вона вважає надзвичайно сміливим.

"Не показував страх навіть в дуже небезпечних ситуаціях. Він врятував друга, якого схопили за продаж зерна і засудили до страти. А зробити фотографії для нього в тих умовах було дрібницею", – розповідає вона.

У 1934 році Александр Вінербергер з родиною повернувся до Відня. Він передав альбом з фотографіями жертв Голодомору кардиналу Теодору Іннітцеру. Фотографії потім з'явилися у книзі Евальда Амменде "Чи мусить Росія голодувати?" у 1935 році.

Книга спогадів німецькою мовою "Тяжкі часи. 15 років інженера у Радянській Росії" Александра Вінербергера вийшла з друку 1939 року у Зальцбурзі. В ній дві глави присвячено саме Голодомору.

Невдовзі після аншлюсу Австрії родина Вінербергера змушена була поїхати до Британії.

"Він вважав себе німцем, і не сповідував єврейської віри. Я думаю, він бачив, яке масштабне руйнування викликає релігія, бачив переслідування євреїв по всій Європі. Він ніколи не ідентифікував себе як єврея. Власне, його не цікавили питання релігії, переважно – наука та бізнес-ідеї", – пояснює вона.

"Його доньці так і не видали арійського паспорта. Вона змогла кілька тижнів відвідувати школу, але була єдиною дитиною, якій дозволили робити це, гадаю, завдяки положенню батька у суспільстві. Бабуся змушена була залишити Австрію і забрала альбом фотографій батька з собою", – розповідає Пірс.

Вона каже, що хотіла б перекласти книгу свого прадіда англійською та українською мовами.

Розповісти світу про Україну

Самара Пірс говорить, що її родина багато років не здогадувалася, яке значення мають фотографії Александра Вінербергера для історії.

Після розповіді бабусі вона почала ретельно досліджувати тему Голодомору, 2012 року вперше приїхала до України, аби сфотографувати зміни, які сталися в Харкові за 79 років і записати свідчення людей, які пережили Голодомор.

"Моїм викладачем був професійний російський історик, він відмовляв мене їхати до України, мовляв, тут небезпечно. Але я можу сказати, що в Києві безпечніше, ніж в Лондоні", – посміхається вона.

 

Пірс вважає, що необхідно поширювати інформацію про Голодомор в Британії.

"Річ у тому, що в Британії є дослідники чи репортери, які знають достатньо про російську історію, але не про Голодомор і не про українську історію. А мені здається що поширювати інформацію про це навіть важливіше, ніж інформацію про події Другої світової війни. Вони досить ретельно досліджені, про них розповідають на уроках історії, а ось про Голодомор – ні", – пояснює вона.

За підсумками поїздки до Харкова з'явилася книга-фотоальбом "Маски Голодомору", де фотографії Пірс накладені на фотографії Александра Вінербергера.

 

"Багато людей, кажуть що це не був геноцид. Я з цим не погоджуюсь. Це був геноцид українців", – зазначає вона.

"Якщо Голодомор вбив людей іншого походження – це не значить, що він не був спрямований проти української ідентичності. Історія знову і знову показує, що Росія хоче її знищити", – додає вона.

На її думку, нинішня політика Росії щодо України нагадує про роки сталінізму, коли в українців відбирали землю та культуру, – також намагалися позбавити ідентичності.

Цього року Самара Пірс відвідала Донбас, де зробила фотографії міст, що постраждали від війни.

"Я завжди хотіла стати документальним фотографом, не військовим, а саме – зображувати наслідки війни. Шрами війни, шрами природи, шрами людей, руйнування", – розповідає фотохудожниця.

Пірс вважає, що після 2015 року Україна зникла з фокуса уваги британських ЗМІ, про неї говорять переважно дослідники та політики, але не прості люди, тому треба повернути увагу до того, що війна в Україні триває.

"На жаль, люди продовжують вмирати. Але ЗМІ не висвітлюють це", – зазначає вона.

 

Читайте також: Сім іноземних фільмів про історію України

Водночас, на її думку, дедалі більше британців довіряє інформації, яка поширюється у соцмережах: "Вони не хочуть аналізувати. Стає все більше наївних людей, які не переймаються, яким насправді є життя".

Цим зокрема користується Росія, яка сіє сум'яття і маніпулює людьми, каже вона: "Головний експорт Росії – це пропаганда".

Пірс хоче організувати в Британії виставки фотографій, зроблених на Донбасі, аби ознайомити аудиторію з реаліями цього регіону і зібрати грошей для українських військових.

Розповідаючи про наступні плани вона зазначає, що буде і далі фокусувати увагу на Україні.

"Зараз Україна – мій найбільший інтерес. Хочу, щоб Україна була частиною ЄС. І мій уряд ще не розглядає Голодомор як геноцид. Це неправильно. Тому багато ще речей треба зробити для України", – підсумовує вона.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram