Виповнюється 100 років від створення хорової капели Кошиця. Вона вперше познайомила світ з українським співом, пише в блозі НВ Олег Шама.

Микола Леонтович, автор обробок знаменитої на увесь світ щедрівки, родом з Поділля. Але кілька років працював вчителем на залізничній станції Гришине. Зараз це Покровськ, а до 2016-го – Красноармійськ на Донеччині. Там композитор створив хор, у якому співали жителі навколишніх сіл і заводських поселень. Там же Микола Дмитрович переписав, тобто зробив другу редакцію Щедрика. Їх потім буде ще три. Останню версію у 1924 році заспіває хор Олександра Кошиця у нью-йоркському Карнегі Холі. І понесеться.

Леонтовича тоді вже не буде. У селі Марківка на Вінниччині, де композитор гостював у батька, до них попросився переночувати чекіст, спокусився на статки господарів, вбив Леонтовича-молодшого і потяг з хати все, що було менш-більш цінного.

А капелу, яка вперше в нашій історії презентувала український спів по цілому світу протягом п’яти років, було створено фактично рівно 100 років тому. Тодішній глава держави Головний отаман військ УНР Симон Петлюра 1 січня 1919 року доручив Олександру Кошицю і Кирилу Стеценку організувати хор з відповідним репертуаром для масштабних зарубіжних гастролей.

Як згадував про це Кошиць, Петлюра тоді сказав: «Через тиждень щоб була зорганізована для закордонної подорожі Капела, а то, – добавив сміючись, – розстріляю!»

Для створення нового колективу провели загальноукраїнський конкурс. Вже за три тижні на затвердження уряду подано штатний розпис капели. Разом з художнім керівництвом в особі вже згаданих Кошиця і Стеценка, адміністрацією і, власне, співаками у колективі – рівно сотня. Співоча сотня.

Читайте також: Буцімто українські композитори різдвяної музики не писали – як так виходить

Коли читаєш штатний розпис першого складу капели, дивують імена учасників: Мазур Єлеазар, Чубаненко Явдоха, Якуненко Катря, Зражевський Іринарх, Антокольська Ївга.

Це до того, що людям в голову не приходило соромитися українізованих варіантів своїх грецьких імен таких, як Явдоха (Євдокія) чи Ївга (Євгенія). Бо мені пригадалося, як дитя у київській гімназії, де довелося працювати, просто ридало – вчителька укрмови вперто називала його Микитою, а він же Нікіта.

Ну, так, то були люди геть іншої епохи з геть іншою самосвідомістю. І ще варто подумати, чи треба її так вже без правок повертати у сучасність. 

А от такої позиції щодо культури, яка була у Петлюри, теперішню владу треба просто зобов’язати дотримуватись.

24 січня 1919 Директорія (тобто уряд) на чолі з Володимиром Винниченком прийняла безпрецедентний закон. Згідно з ним, на капелу Кошиця виділено 1 184 500 карбованців на поточний рік. Це на приміщення, оклади, костюми, бібліотеку, інші господарчі видатки. До того ж на гастролі в Парижі уряд виділив 1 142 500 франків. При тому, що долар США того року йшов по сім франків. Це були шалені гроші.

Співати в Європі з таким бюджетом було одне задоволення. Особливо в Німеччині з її тодішньою гіперінфляцією. Десь на початку 1920-х Лені Ріффеншталь – вона тоді тільки співала – вдалось за один долар винайняти у Мюнхені концертну залу ще й розрахуватися з музикантами.

У це важко повірити. Бо в Україні йшла війна, і вже за місяць після прийняття згаданого закону, 19 лютого, капелу доведеться евакуювати з Києва до Вінниці – насувалася друга російсько-більшовицька окупація.

Але Кошиць таки повіз свій хор до Європи. Загальна позиція Директорії була такою – ми можемо не вистояти, але їдьте, нехай світ хоч знає, що ми тут існуємо.

Перші концерти капели пройшли в Празі та у Відні. І зразу ж захоплені відгуки преси. Чеський музичний критик Зденек Неєдли писав: «Хто пережив і відчув прекрасні співи Української Республіканської Капели, не може не полюбити України всією душею»

А от віденська Musica Divina за 7 серпня 1919 року: «Культурна зрілість України має стати для світу легітимізацією її політичної незалежності»

Шарль Сейньобос, професор Сорбонни, зауважив: «Жодна пропаганда не може бути ефективнішою [за виступи капели] для визнання української нації».

Читайте також: 140 років авторові "Щедрика": як врятувати пам'ять про геніального композитора

Постаралося й міністерство закордонних справ. Дипломатичні представництва України працювали аж до початку 1920-х. Їхніми зусиллями концерти хору Кошиця відвідали перші особи багатьох держав. У Брюсселі на виступ українців прийшла бельгійська королева Єлизавета. У книзі відгуків вона написала: «Мої всі симпатії на боці вашого народу».

Капелу одразу ж запрошують найбільші концертні зали. Квитки розкуповуються майже миттєво. В Антверпені, наприклад, охочі послухати українців помістилися тільки на території місцевого зоопарку Jardin Zoologique – сім тисяч. Менше, як за рік у березні 1920-го капела дає свій сотий концерт. А далі ще обидві Америки, звідки більшість хористів разом з Кошицем повертатися до більшовицької не захочуть.

Але місію свою капела виконала. «Вони представили нашій країні не лише найкращий спів, який ми тільки чули, але й нанесли Україну на артистичну мапу світу, як залюблену в музиці націю. Це в той час як ми вважали її за спустошену землю бродячих козаків і сільського люду», – писав американський драматург Клей Грін у лютому 1924 року.

Фактично вся зарубіжна преса в першу чергу хвалила Щедрик, не розуміючи в ньому ані слова. Вже трохи згодом його адаптують американці, і зі збереженою обробкою Леонтовича він стане їхнім національним різдвяним гімном. А український артистичний імідж доведеться відновлювати вже за незалежності.

P.S. Більшість усього про що тут йшлося, взналося з книжки:

Тіна Пересунько. Світовий тріумф Щедрика – 100 років культурної дипломатії України (збірник архівних документів). Київ. Видавництво АртЕк, 2018.

А також з виставки на цю ж тему, яка наразі триває в Дипломатичній академії під кураторством упорядниці збірника.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram