Насправді у Порошенка складна гра з Кремлем. А судилище над українськими військовими моряками — це спектакль для телеглядачів.

Насправді Путін робить ставку на Порошенка і таємно його підтримує. Ну а останкінські телеканали спеціально щодня паплюжать ім'я Порошенка — заради підвищення його рейтингу в Україні.

Насправді Порошенко — таємний ставленик Москви, і діє в кремлівських інтересах. А томос і автокефальна ПЦУ — це все про людське око.

І так далі.

Чим ближче до президентських виборів, тим більше в українському інформаційному просторі посилюється потік емоцій на тему про Порошенка — ставленика Кремля.

Втім, те ж саме говорять і про всіх інших рейтингових кандидатів у президенти України: Тимошенко, Зеленський, Гриценко. Всі вони — таємні і дуже добре законспіровані провідники інтересів Кремля. (Про політиків з «колоди Медведчука» говорять також, але не з осудом, а натхненням — оскільки їх передвиборна стратегія побудована саме на «нормалізації» відносин з Кремлем і «припиненні русофобської пропаганди» в Україні.)

Читайте також: Ольга Богомолець йде у президенти

Втім, і це зрозуміло: найтяжче в умовах війни — звинуватити конкурента на виборах у роботі на ворога. Але треба знати також логіку і психологію Путіна, щоб оцінити адекватність «ставок Кремля».

У свідомості російського президента є «союзники» — тобто, успішно і вчасно завербовані люди. Схоже, саме так він сприймає Трампа. Є «попутники», діалог з якими неприємний і важкий, але доводиться упокорити гординю і погоджуватися на нього. Ну а є смертельні й абсолютні вороги, діалог з якими неможливий і які підлягають повному стиранню з актуального буття — назвемо це такими словами.

Ось Лукашенко — він з «попутників» буде — і не друг, і не ворог, а так. Чи не друг і не васал, оскільки ніяк не йде на «возз'єднання» з Росією. Але й не «ворог», не «зрадник», оскільки «не допустив білоруського Майдану». Між ними є здорова — або нездорова — конкуренція. Вони обидва майже одного віку (1952 і 1954 рік народження), обидва альфа-самці (інакше кажучи, «видатні чоловіки в розквіті літ»), обидва в різні роки намагалися створити собі імідж «об'єднувача слов'янських народів».

Колись давно, за єльцинських часів, Лукашенко був таким «молодим і перспективним» на тлі малоосудного і непопулярного Єльцина пізнього періоду. І, здавалося тоді, Союз Росії і Білорусі — це структура, створена спеціально під білоруського президента. Але раптом в 1999 році на горизонті замаячив Путін — і загальносоюзна перспектива Лукашенка була помножена на нуль цілих скількись десятих.

І таке ставлення — взаємне. Але воно не заважає їх спілкуванню і хитрій — як кожен з них думає — грі один проти одного.

Зовсім інша ситуація у Путіна з Саакашвілі і Порошенкм. У його свідомості вони обидва — вороги Кремля, вороги РФ, вороги і підривників російської імперської перспективи і, отже, вороги всього людства. Але головне — його особисті вороги.

Читайте також: "Гриценко за мелкий или не мелкий прайс решил подработать у Порошенко в качестве "кандидата-торпеды" – Речинский

А це не лікується і не коригується.

Путін відмовився від телефонної розмови з президентом України навіть в розпал Керченської кризи — мовляв, не хочу допомагати поганому Порошенку в його виборчій кампанії. Подібна «обітниця мовчання» в тій складній ситуації гіпотетично могла призвести до військової ескалації і навіть повномасштабного військового конфлікту. Лише втручання західних країн, що пригрозили Кремлю новими санкціями і зупинкою проекту «Північний потік-2», дозволило знизити рівень конфліктогенності навколо Керченського конфлікту.

Мешканці Кремля вже неодноразово висловлювалися — мовляв, треба дочекатися, поки «на Україні» в березні-квітні оберуть нового президента, і вже з ним домовлятися про «мир». Інакше кажучи, про прийняття Києвом кремлівських умов щодо Донбасу.

Але про нормалізацію особистих — а отже, і політичних відносин — між Путіним і Порошенком не може йти мови. Український президент разом з Константинопольським патріархом і групою товаришів зруйнували те, що було одним із стовпів «русского мира», а саме частину імперської інфраструктури — вивели з розколу неканонічну частину православної пастви. Всі церковні перетворення останнього часу в Україні значно скорочують здатність і можливість Москви впливати за межами кордонів РФ. Такого не прощають навіть друзям, не те що ворогам.

Так, у Порошенка і Путіна дійсно складна гра. Але ставка в ній — якщо не життя, то, принаймні, політичне буття/небуття кожного з гравців.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram