У головах у мене, поряд із подушкою, завжди є стосик книжок. То більший, то менший. Звісно, склад його змінюється. Зараз у ньому: "Шосте вимирання" Елізабет Колберт (переклад не надто гарний, але російською цей одержавший Пулітцерівську премію зразок нон-фікшн не перекладено взагалі), роман Марини Палєй "Клеменс" (із дарчим написом мені від авторки: з Мариною ми потоваришували завдяки Facebook), зі старого – "Избранные труды" академіка Конрада (щось навернуло перечитати "Столетие японской революции" та "О смысле истории", – хоча й знаю, що ніякого "смислу" в історії нема… але зміст є!), "Письма об изучении и пользе истории" Болінґброка. Ще – взята з бібліотеки друга збірка покійного Марка Ентіна "Поговорим?.." (збираюся, як догортаю, написати про неї кілька слів)… 

Але найважливіша книжка… ні, книга, – спогади покійної Світлани Тихонівни Кириченко "Люди не зі страху": 920 сторінок (до того ж 70х100 1/16: професіонали знають цей формат) спогадів про те, що з Україною робили вже в "застойні" часи, які вважають вегетаріанськими. Мені (не можу принагідно не похвалитися) особливо приємно, що Світлана Тихонівна мене кілька разів там згадує. 

Досить передмов. Ось вам для знайомства кілька коротесеньких виписів звідти. Два мікросюжети "мирної" весни 1972-го року.

Перший. За подружжям Бадзьо-Кириченко приїхали – відвезти до КДБ на "бесіду"

"...Щойно ми сіли вранці до мисок із вівсяною кашею, як у двері подзвонили. Юрко повернувся до кімнати з незнайомцем. […] Показав посвідчення, пояснив: має відвезти нас зараз до КГБ [У наш час ми казали тільки "КГБ", «кагебісти», навіть «кагебе» в середньому роді, ніколи – "КҐБ" чи "КДБ". – Прим. С. Т. Кириченко] на бесіду, обох. “Доведеться тоді і з донькою, не маємо на кого її залишити. І ми ще не снідали”. Незворушна чемність: “Будь ласка, не поспішайте […]”.

Ідилічна картинка: родинний виїзд до КГБ! Богданка – такий само екстраверт і жабка-мандрівничка, як її мама, – в одну мить розправляється з кашею: “Ми не запізнимося?”. Мені аж смішно: знала б, куди так поспішає. Та їй основне, що “в гості”, разом із батьками, ще й машину подано, як карету Попелюшці.

Світлана Кириченко

Машина завернула на Печерськ, отже, до обласного управління. В одному зі стандартних кабінетів на Рози Люксембург на нас чекав, як ми зрозуміли, працівник ідеологічної служби. Назвався: Даниленко. Кагебісти ніколи не зазначали своїх ініціалів у протоколах обшуку, при зустрічах теж лише прізвище – чи справжнє? […]

Нарешті ближче до справи. "Серед ваших знайомих є громадяни інших держав? Не поспішайте відповідати, добре подумайте, згадайте, хто й за яких обставин вас – окремо з кожним із них – знайомив, з якою метою (я ще не знаю, що виділені тут слова – постійні формули кагебістських допитів) . Про що вони вас розпитували, чи обмінювалися ви якимись матеріалами? Кожен із вас дасть письмову відповідь окремо". Він поклав перед нами по кілька чистих аркушів.

“А мені? – наша дитина, що досі мовчки сиділа біля тата, подала свій рівноправний голос. – я теж хочу писати!”. Звідки ж було нашому патронові знати, що в родині, де батьки, ще й братик-школярик, постійно щось пишуть, найулюбленішим заняттям Дані було сідати поряд і теж швидко списувати цілі зошити власною клинописною абеткою. “Дядя” якось розгублено всміхнувся і поклав пару листків перед нею. […]

Юрій Бадзьо

Я сіла до столу й швидко написала "список" своїх знайомств з іноземними громадянами. Степан Козак, Флоріан Неуважний, Зіна Геник-Березовська, Юрій Бача. Усе це філологи-україністи – з Польщі, Чехословаччини, що приїжджали до Інституту літератури – чи як аспіранти, чи для роботи в літературному архіві. Тож і знайомив нас не хтось персонально, а спільне місце праці. Розмови? Тільки професійні, на літературні теми.

Читайте також: Все його життя – в борні з російськістю та радянщиною. Спогади про Юрія Бадзя

Кагебіст був явно невдоволений.

– Невже ні про що інше не було мови? І громадяни Польщі, Чехословаччини не скаржилися на недоліки свого життя, а ви не розповідали їм про наші?

Ач, як добирає слова: "недоліки" – не більше.

– Про недоліки нашого життя вони можуть прочитати в наших газетах, що ж про них говорити? – я не приховувала іронії. Внутрішньо торжествувала: мої перші відвідини КГБ переконували мене, що й надалі, у ситуаціях складніших, рівноваги й гумору не втрачу. Найменшого психологічного тиску цих стін не відчувала.

– Лише професійні розмови... І ви хочете, щоб я вам повірив? – не відступався "дядя".

– О, згадала... Якось ми обідали в ресторані "Динамо" з Флоріаном Неуважним. І, поки чекали азу по-татарському (була там така м'ясна страва), Флоріан розповідав, які смачні супи готувала його бабуся. Рецепт одного – кропового – я навіть записала собі на серветці. Давайте допишу... – потяглася до свого листочка.

– Не треба! – кагебіст різко підвівся.

Ми повернулися до попередньої кімнати. Юрко теж кінчив писати. Богданка, допомагаючи собі язичком, енергійно дописувала сторінку.

– Богданчині "добровільні покази" залишити вам чи можна забрати? – запитав Юрко. Даниленко на якусь мить завагався, але перемогла професійна пильність.

– Та хай уже буде нам, як написала, – він широко всміхнувся, демонструючи жартівливість ситуації, і доклав її листки до наших.

Може, і досі лежать у сейфах?"

Другий. Арешт Надії Світличної і викрадення співробітниками КДБ її дворічного сина.

"Коли я прийшла з роботи додому, Богданка малювала за столом: "А няньо кудись побіг із тіткою Льолею [дружиною Івана Світличного Леонідою Павлівною. — В. Я.]”. По паузі, піднявши на мене допитливі очі: "Наче тітку Надійку арештували...".

У нашої дитини за півроку до її п'ятиріччя відчутно збагатилася лексика.

Ми не розбивали дитячого світу об жорстоку реальність, але й не вважали за потрібне творити для своїх дітей спеціальні відбілені життєві "сюжети". Існував натуральний організм нашої родини, її цілісний світ у всіх виявах. Тому й діти не були поза орбітою наших суспільних тривог, переживань, поступово доростаючи до їхнього розуміння. […]

Надія Світлична

За півгодини повернулися Юрко з Льолею. Без Ярика [маленького сина Світличної. — В. Я.]. Льоля розповіла про події останніх днів. На допити останнього тижня Надійка ходила зовсім застуджена. Учора мала високу температуру, у поліклініці їй дали лікарняний. Сьогодні вранці, завівши Ярему в ясла, подзвонила до свого слідчого Сірика, сказала, що не зможе прийти, погано почувається. Зрештою, могла і не дзвонити, потім показала б лікарняний на виправдання. Та в нас, як я бачила і по Юркові, спрацьовував механізм людської порядності, невідчужених стосунків між людьми, навіть якщо маєш справу з кагебістами. Слідчий почав просити, ледь не благати – таки бути сьогодні в нього, не затримає її надовго, але дуже треба, щось мусить уточнити. Хвилин тридцять, не довше, адже бачив, що хвора...

Говорив співчутливо, "людським голосом", і Надійка не змогла відмовити, одразу поїхала до нього, навіть не зайшла додому по свій клуночок. Тільки ще до Льолі подзвонила. Льоля поспішила на Володимирську, щоб устигнути, не розминутися. […] Минула година, друга. Надійка не виходила. Зв'язатися з її слідчим не було як, ніхто з Льолею не хотів говорити. […]

Читайте також: "Був час – і ціни знижували", або Кривавий 1962-й

Льоля відразу подумала про Ярему: чи він іще в яслах? Чи їй його віддадуть? Тому поспішила до Юрка, щоб разом піти по дитину. (Дивно, що Льоля таке могла забути: див. її спогади про цей день у "Час–Time", травень 1997 р. Але ми з нею опісля все з'ясували й уточнили в присутності Надійки).

Яреми в яслах уже не було. Як розповіла завідувачка, після обіду, коли дітей вклали спати, приїхала чорна "Волга", їй пред'явили посвідчення і Ярему – просто з ліжечка – забрали. Більше вона нічого не знає.

...Почалися довгі дні боротьби за повернення Яреми. Льоля викликала до Києва Надійчину матір. Їй – 62 роки. Щодня ходили до КГБ удвох, вимагали повернути рідній бабусі (до Льолі в кагебістів одне слово: "Ви йому чужа людина") дворічного онука. У відповідь: "62 роки надто похилий вік, щоб забезпечити виховання малої дитини. – Де дитина? – Не можемо сказати, але не хвилюйтеся, Надія Олексіївна знає, де її син. Йому там добре. Нічого вам сюди ходити...".

Минали дні. Ми заходили до Іллінічни [Іллінічна – мати Світличних. Саме так казали на матір, а не українською формою – "Іллівна". – Прим. С. Т. Кириченко.] на Кіровоградську, бачили порожнє Яремчине ліжечко. Надійчина мати трималася героїчно. Така ж рішуча, вольова, як і її діти. Навіть гумору, гіркого, не втрачала. […]

Леоніда Світлична

У п'ятницю було засідання редакції, і я не встигла віднести до ЦК уже переписаного начисто листа [зі зверненням до Щербицького про повернення викраденої дитини; переписаного, бо спочатку листа було адресовано Шелесту, якого якраз тими днями було знято. — В. Я.]. Домашнього телефону в нас не було; повертаючись після роботи, зателефонувала з таксофона до Світличних: нічого нового не чути про Ярика? "Нічого", – коротко відповіла Льоля.

Тільки зараз, через чверть століття, я почула Льолину розповідь про ті дні: виходить, вона вже знала, що у відповідь на її погрозу сісти з Іллінічною на сходах приміщення КГБ, коли до Києва прибуде Ніксон, їй пообіцяли повернути Ярика. Однак, поки то ще не здійснилося, а тим паче в телефонній розмові, Льоля не збиралася "розкривати карти". Про мого листа нічого, звісно, не знала. […]

У понеділок я віднесла листа до ЦК на ім'я В. Щербицького. Невдовзі Яремка повернули додому (виявляється, тримали у Ворзельському дитячому будинку), бабуся забрала його в Половинкине. Там він і дочекався виходу з ув'язнення мами через чотири роки".

Короткий коментар. Це 1972-й рік. Не 1937-й. І це СРСР ("найпрогресивніша у світі держава") – не Латинська Америка.

P. S. Якщо хтось зацікавиться текстом спогадів С. Т. Кириченко, – можете в Інтернеті не шукати: не знайдете. Сьогодні, за 27 років після набуття Україною незалежності – цих свідчень про те, що таке насправді був комуністичний режим, – годі шукати. Хотів би відсканувати і розпізнати, але ж 920 сторінок! Втім, початок (до 48-ї сторінки) можу надіслати охочим.

P. P. S. Якщо хтось зазирнув сюди випадково, й нічого про Світлану Кириченко та Юрія Бадзя не знає, може переглянути мій невеличкий допис у ФБ 22 квітня 2016 року із приводу її смерті.

Подружжя Бадзьо-Кириченко

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram