Позавчора, 1 вересня, помер Юрій Васильович Бадзьо.

Я знав небіжчика не надто близько: кілька разів відвідував їх із дружиною ще в старій квартирі на Червоноармійській, так само кілька разів розмовляв телефоном, отримав від нього кілька листів, відносив його книжки до нашого (Харківського) університету… (Сумні подробиці про це я наводжу у своєму дописі "Язык мой").

Головне – я, здається, досить добре уявляв собі його політичний світогляд.

Саме це є найважливішим для кожної людини: як вона бачить світ, як почувається в ньому, чого прагне. Із чим бореться.

У борні з російськістю та радянщиною проминуло (промайнуло) все життя Юрія Бадзя.

Чи переміг він у цій боротьбі? І так, і ні.

З одного боку, Ю. В. не просто дожив до втілення віковічної мрії усіх українців – створення (точніше – відновлення) власної держави. (Пишу "всіх українців" тому, що люди, які опиралися українській державності або торпедують її зараз – навіть якщо це україномовні громадяни України, – ніякі не українці. Так само, приміром, німецький громадянин, що марить про ісламізацію країни, в якій народився, і про заміну законодавства шаріатом, – ніякий не німець.)

Читайте також: Помер український дисидент і політв' язень Юрій Бадзьо

З іншого боку – ця держава виявилася зовсім не такою, якою він хотів би її бачити.

Із розмов з Юрієм Васильовичем ще наприкінці 1980-х, ще до розпаду СРСР і задовго до виходу друком його головної праці "Право жити" (писалася в 1970-х, надрукована 1996 року) я добре затямив: Бадзьо мріяв про найголовніше: щоб Україна стала українською – в усіх відношеннях: мови, культури, ментальності… Навіть не так: щоб і друзі, і вороги, і самі українці усвідомили нарешті: не було ніякого "розгалуження" "єдиної давньоруської народності". Українці, так само як білоруси і (пізніше) росіяни пройшли шляхом власного етногенезу. Мають власну історію. Яку в них вкрали.

Найбільше його гнітила ота крадіжка, отой грабунок, який розпочало Московське царство, продовжила Російська імперія і завершила імперія радянська: в України, в українців вкрали, відібрали їхню незалежність, мову, культуру, сітогляд. І повернути поцуплене Бадзьо був згоден на будь-яких засадах.

Ще до розпаду СРСР він говорив (свідчу) що ладен бачити Україну навіть комуністичною, аби українською. Так само у спогадах його дружини С. Т. Кириченко (з якою я познайомився ще до "перебудови", ще коли Юрій Васильович відбував покарання в Мордовії) можна знайти згадку про другорядність державного устрою (хай би навіть то була монархія) і про першорядність відродження українства в Україні.

Ось чому з усіх президентів України Бадзьо захищав насамперед Віктора Ющенка (див., наприклад, його брошуру "Війна і зрада. Полювання на президента Віктора Ющенка триває". К.: Простір, 2008. 40 с. 5000 прим.) і, з певними застереженнями, Леоніда Кравчука (див.: Влада-опозиція-держава в Україні сьогодні. Думки проти течії. К.: Смолоскип, 1994. 28 с.).

Два роки тому Юрій Васильович овдовів: не стало Світлани Тихонівни – коханої дружини й відданої подруги. Тоді я присвятив її пам’яті невеличкий некролог.

За рік ще один допис.

Читайте також: Ґедзі, єгипетські кари ні за що й дивовижний зв'язок між усім, що є і чого немає

А нещодавно написав дещо про її головну книгу – "Люди не зі страху".

Як на мене, ці мемуари на терезах нашої національної історії важать не менше, ніж головна книжка самого Бадзя – "Право жити".

Пішли у вічність двоє українців – таких, що якби ми всі були такими, ставилися до батьківщини так, як вони, – нічого й відроджувати не треба було б. Любов, повага, відданість і готовність будь-якої миті стати на захист. Скільки такого є в країні, в народі, – стільки і є в нас українства.

На додаток – дві світлини. Я зробив іх під час короткочасних відвідин Юрієм Васильовичем Києва, 16 серпня 1987 року. Це була лише короткотермінова (за сімейними обставинами) "відпустка" Бадзя із заслання з Якутії.

Звільнять його лише 9 грудня 1988-го.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram