Народна мудрість і високочолі інтелектуали давнини з покоління в покоління передавали нам приблизно таке:

• мовчання – золото;
• лепече, як сорока;
• язик довгий, думки короткі;
• язик мій – ворог мій;
• із пустого в порожнє переливають;
• язик без кісток: що хоче, те лопоче;
• їж пиріг із грибами, а язик тримай за зубами;
• краще добре робити, ніж добре говорити;
• мало правди в тому, із кого сиплеться багато слів;
• про що тебе не питають, про те багато не говори; тощо.

У соціумі існувало і продовжує існувати тверде переконання, що слова не варті нічого, а от мовчання – це таке прекрасне надбання, яке потрібно й далі плекати та просувати.

І можна не сумніватися, саме так і є. Говорити про щось? Ну, можна. Але коли ти на цьому знаєшся. У тебе є просто точка зору? Добре. Але кому вона потрібна? Ти таки хочеш її оприлюднити? Ну, спробуй. Ти нічого путнього сказати не можеш, але спробуй хоча б. Спробував? Нісенітниця. Краще б мовчав. Сприйняли б як розумного.

Оце «краще б мовчав / мовчала» – просто девіз нашого сьогоднішнього життя. І це одна з найбільших наших проблем.

Розмови десятки років були небезпечними. Саджати за анекдоти – ми цього зараз навіть не уявляємо. Але таке було в нашій недавній історії. Той, хто мовчить, багато знає, мудрий і слова на вітер не кидає. Справжній чоловік має бути мовчазним. А в жінок – язик без кісток. А дітям узагалі – «когда я ем, я глух и нем».

І от із оцими хибними твердженнями виросли кілька поколінь. Виросли люди, які не вміють розмовляти ні про свої відчуття й почуття, ні про те, що їх бентежить, не можуть співчувати, розпитувати і просити допомоги. Не можуть розповідати про себе, про свої болі і тривоги.

Читайте також: Сила слова: как научиться рассказывать истории

У нашому суспільстві існує величезна кількість тем, які не прийнято обговорювати вголос відверто й чесно. Наприклад, тема смерті. Вона практично табуйована. Згадайте свої відчуття, коли ви раптом дізнаєтеся про смерть, яка сталася в родині когось із знайомих, і вам потрібно висловити співчуття. Чи не відкладаєте ви телефонний дзвінок або візит до останнього? Чи легко вам розмовляти й співчувати? Соціальні мережі спростили комунікацію на цю тему – можна написати слова співчуття у Фейсбуці, наприклад. І це вже, вважаю, певний крок уперед, із кола мовчання – назовні.

Моя подруга втрачала смертельно хворого чоловіка. Діагноз був невтішним; чоловік лежав удома, родина готувалася до похорону. І подруга розмовляла зі своїм чоловіком. Про все. І передусім про їхнє життя: згадувала хороші і складні моменти, розпитувала про відчуття, розповідала про те, як вона житиме після смерті коханого. Чоловік, який уже йшов, був готовий розмовляти про смерть. І вони разом моделювали життя сім’ї після того, як. Рідні, які практично спостерігали за цим діалогом, були в шоці. Як?! Як так можна зі смертельно хворою людиною? Хіба можна його засмучувати, хіба можна відбирати останню надію?!

Подруга каже, що пройшли роки, а для неї ті розмови виявилися найголовнішими для того, щоб розуміти себе. Щоб жити далі. Щоб мати відповіді на важливі запитання. І щоб не втратити розум після смерті того, хто був найважливішим.

Років зо 20 тому психолог Артур Арон провів простий експеримент. Він запропонував незнайомим раніше чоловіку й жінці разом відповісти на 36 запитань. Потім їм потрібно було чотири хвилини мовчки дивитися в очі одне одному. Через півроку він і вона були готові одружитися.

Цей опитувальник відомий як «36 питань про любов», і відповіді на його запитання змушують відкритися і продемонструвати свої зони вразливості. Це, як стверджує психолог, допомагає зближенню.

Коли я дізналася про ці 36 запитань, то запропонувала своєму чоловікові спробувати відповісти на них. Разом. Запитання я вирішила не читати завчасно.

Варто сказати, що з моїм чоловіком ми знайомі з дитячого садка, жили по сусідству й, перш ніж одружитися, зустрічалися кілька років. У шлюбі – 28 років. І ми розмовляємо – обговорюємо ситуації, новини, книжки, фільми тощо. Здавалося б, ну що там може бути нового й неочікуваного?

Чоловік погодився. Потрібно було знайти декілька годин, щоб нічого не відволікало, мати відповідний настрій і налаштуватися на відвертість.

І почали ми відкладати цю нашу розмову. Безліч разів відкладали. Якщо чесно, мені було страшно. А раптом там щось таке, що я б не хотіла озвучувати? Я навіть не витримала й пішла гуглити, дозволивши собі підглянути перші два запитання. І чесно про це сказала чоловікові.

Урешті-решт ми знайшли можливість, сіли й почали по черзі відповідати. Це було не страшно – це було складно. Особливо моєму, не дуже говіркому чоловікові. Виявилося, що ми маємо купу непроговореного й невиговореного. Виявилося, що про свої відчуття говорити незвично й незручно. Виявилося, що, знаючи одне одного десятиліття, ми не знали одне одного.

Це про персональні відчуття. Але вони точно так само накладаються на те, що відбувається в соціумі.

Свіжий і трагічний приклад про дівчину, яка замерзла насмерть у Житомирській області. Нагадаю тим, хто не в курсі. Серед ночі в вісімнадцятиградусний мороз дівчина вийшла з маршрутного автобуса, бо забула вдома гаманець із грішми й не мала 25 гривень, щоб оплатити проїзд. Одні кажуть, що її виганяв водій, інші – що дівчина вийшла сама на черговій зупинці, коли водій вантажив речі іншого пасажира.

Деталі трагедії має встановити слідство. І якими б не були результати, вони не повернуть життя людини. Але ми маємо зробити висновки. Тому що це теж про невміння просити допомоги, про те, як не соромитися, пояснювати свій стан, озвучувати проблему.

Звісно, останні два-три роки ситуація почала змінюватися. Мені розповідала нещодавно директорка школи, що вони вчать дітей навичкам самопрезентації – як про себе розповідати. Тому що діти не вміють цього робити. Власне, часто й дорослі цього не вміють. Бо дорослим у їхньому дитинстві втовкмачували в голови: за тебе мають говорити твої справи; менше слів – більше справ та іншу дурню.

Читайте також: Слова, яких вам треба позбутись

Останнім часом люди охоче відвідують події у форматі дискусій, діалогів, обговорень. Відчувається, що потреба розмовляти – гостра й необхідна. Розмовляти про долю країни і про свою власну, про страхи й надії, про стосунки між дітьми й батьками, і ще багато-багато про що.

І не варто сварити нас за те, що ми тяжко розмовляємо. Здебільшого кричимо й сваримося. Не слухаємо й перебиваємо одне одного.

Нам усім треба викричатися. Для того, щоби трохи пізніше навчитися слухати. І розуміти. І лише потім відчувати інших.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram