Напередодні у нас загинув АТОшник. Він пройшов Майдан, потім – на фронт добровольцем. Повернувся. Ходив майже на всі акції проти агресії РФ та наші – проти Труханова, проти забудовників, на вишиванкові марші.

Завжди віталися з ним. Не можу сказати, що знала його близько, але – своя людина. Завжди з нами.

Чесно кажучи, не знала, що в нього проблеми, що мама хворіє, що можуть здати нерви. Просто тиха людина – спокійна, врівноважена.

Читайте також: Озирніться. За вікном не політика, а війна

Зараз не знаю що це – вбивство чи самогубство, але я знаю – що на шостому році війни у мільйонному місті Одеса досі нема Центра реабілітації для атошників.

Досі – якщо боєць, який повернувся з фронту, або пише, або кричить, або скиглить – йому допомагають волонтери. Дівчата починають телефонувати своїм психологам, просити прийняти, шукають лікарів, ліки і т.д. Та п'ять років б'ються за створення Центру реабілітації, який має бути тут по закону України. А його – нема. 

Тому що влада займається своїми справами, ось зараз – виборами. Тому що – "війни нема", а "ваш патриотизм всех уже за...л".

Читайте також: "Я вночі весь час плакав. Дуже хотілося до тата". Про що говорять діти загиблих на війні

Владі складно зрозуміти, який посттравматичний синдром вони переживають всі. І що він не відпускає – навіть через роки, навіть тут, де "мирне життя". Що він загострюється, коли бачиш несправедливість та знущання над всім українським тут.

Що хлопцям потрібна увага, реабілітація та лікування, а не всі ваші подачки та покладання квітів до пам'ятника Тарасу. 

R.I.P. Serge Bars

Нема слів. Вибачайте.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram