Оцінка будь-якої історичної персони – і байдуже, про лицаря йдеться, про марнославця чи й узагалі про негідника – справа складна, неоднозначна й багато в чому навіть марна.

Цінності, менталітет, критерії – усе це настільки непоправно змінне, що, мабуть, зовсім неможливо остаточно на чомусь зупинитися, поставити тверду й жирну крапку.

Гетьман Іван Мазепа передовсім був політиком. У кого вийде ідеалізувати політика? Його повсякденна діяльність – це нескінченна вервечка компромісів: із тими, хто вище, із тими, хто поряд, із тими, хто нижче. І з самим собою – теж. Аякже. Із самим собою… Однак внесок Мазепи в українську культуру – грандіозний, неосяжний і безпрецедентний. За часів його гетьманування розцвітає образотворче мистецтво, а ще більше – архітектура. З’являється навіть свій стиль – українське (або козацьке, або мазепинське) бароко. Мазепа був знаним меценатом. Сам добре розумівся на мистецтві. І поряд із цим усім – Мазепа був феодалом, не втрачав жодної нагоди примножити свої багатства. Російська православна церква досі не зняла з гетьмана Івана Мазепи своєї анафеми – за те, що відвернувся від їхнього царя…

Читайте також: Сім іноземних фільмів про історію України

Але все вищесказане – не більше, ніж скупий історичний підсумок. Сухі факти. Та хіба ми живемо фактами й об’єктивними історичним оцінками? Аж ніяк. Ми живемо ідеями та символами. Отож, гетьман Іван Мазепа – один із чільних українських символів. Як княгиня Ольга. Як Тарас Шевченко. Як Степан Бандера. Його оцінка в суто історичній площині – погляди, діяльність, наміри та задуми – наразі не така важлива, її давно заступило символічне, сакральне значення гетьмана Івана Мазепи. І в цьому сенсі – він поза часом і поза сухими тверезими оцінками.

Іван Мазепа народився 20 березня 1639 року на хуторі Мазепинці Київського воєводства. Батько – шляхтич, покозачений ще за часів Хмельниччини, білоцерківський отаман. Мати – зі старого шляхетського білоцерківського роду. Побравшись, присвятила себе родині й вихованню дітей.

Малого Івана вчили фехтуванню, їзди верхи, військової справи. Згодом – Києво-Могилянська академія: мови, риторика, латина… У вільний час хлопець цікавився мистецтвом, головно – літературною творчістю. Може, уже тоді пробував і своє перо.

Опанувавши науки, удома надовго Іван не затримався. Батько відіслав його до двору короля Речі Посполитої Яна ІІ Казимира. Дуже швидко хлопець став королівським пажем, здобувши неабияку прихильність монарха. Пізніше – аж до 1659 року – Мазепа вчився в Європі, куди його послав король для покращення освіти. Повернувшись, виконував важливі дипломатичні місії короля – в Османській імперії, Московії, Україні. Особисто вручав гетьманські клейноди Павлу Тетері. Так потроху дізнавався про українські справи, цікавився, заглиблювався, думав. Ніби знав, що в майбутньому це йому знадобиться.

Після голосного особистого конфлікту з польським шляхтичем, який ледь не закінчився дуеллю, Мазепа втратив прихильність короля Речі Посполитої й повернувся в Україну.

Деякий час жив у родовому маєтку, а 1669 року вступив на службу до гетьмана Петра Дорошенка. Із того часу – і до кінця життя Іван Мазепа постійно опікувався українськими державними справами. Одружився з Ганною Фридрикевич, трохи старшою за нього жінкою, вдовою. Про те, чи були в них спільні діти, невідомо.

Гетьман Петро Дорошенко, як колись і польський король, доручав Мазепі складні й важливі дипломатичні справи. Від ротмістра надвірної корогви до генерального осавула – ось яку кар’єру устиг зробити Мазепа за Дорошенка. Може б, устиг і більших висот сягнути, аби в 1674 році не потрапив у полон до запорожців, виконуючи чергову дипломатичну місію. Гетьман Лівобережної України Іван Самойлович, якому передали полоненого Мазепу, подивований його досвідом та знанням міжнародних справ, недовго мав його за в’язня. Мазепа став військовим осавулом – тепер уже при Самойловичу…

Власне гетьманську булаву Іван Мазепа здобув у 1687 році. Самойлович раптово потрапив у немилість фаворита Московської цариці Софії князя Василія Голіцина й був засланий у Сибір. На військовій раді серед трьох кандидатів гетьманом обрали саме Мазепу, хоч та рада мала, здається, лише суто формальне значення – усе вже було вирішено вище.

Отримавши булаву, Іван Мазепа поставив собі за найголовнішу мету об’єднання Лівобережжя, Правобережжя, Запоріжжя, а, може, ще й Слобожанської України під єдиним началом. Встановлення міцної гетьманської влади, держава виразно європейського типу й разом із тим збереження традиційного козацького устрою – хіба не цими благородними помислами переймалися українські лідери всіх часів?

Саме за часів його гетьманування Києво-Могилянський колегіум отримав статус академії ("Могило-Мазепинська" академія), були збудовані нові навчальні корпуси, а кількість спудеїв зросла аж до двох тисяч. Мазепа щедро виділяв кошти на будівництво церков. Допомагав у виданні творів української літератури – Дмитра Туптала, Афанасія Заруднього, Григорія Двоєслова.

Далекоглядний, розважливий, скрупульозний і меркантильний, Мазепа всіляко сприяв розвиткові промислового виробництва й торгівлі, а не тільки – нинішньою мовою – аграрного сектору. За Мазепи значно зросло значення міст. Купецька верства стала набагато сильнішою. "Від Богдана до Івана не було Гетьмана" – така приказка побутувала в його часи.

У політиці Мазепа був обережніший. Попервах. Повсякчас старався грати роль вірного васала Москви. Розумів, що боротися з Московією марно (чи, може, зарано?), а тому просто намагався забезпечити собі максимально можливу автономію. Попри сувору заборону зовнішніх політичних зносин усе ж підтримував зв’язки з монаршими дворами Європи, із Річчю Посполитою, із Кримом.

Після сходження на московський трон царя Петра І в 1689 році старий гетьман повсякчас давав молодому правителеві мудрі поради щодо державних справ і зумів здобути величезну прихильність монарха – та це власне вже й не дивує. Московські можновладці в один голос твердили, що "ніколи ще не було гетьмана кориснішого й вигіднішого для царя, як Іван Степанович Мазепа". Український гетьман отримав від царя чимало нагород, серед яких ­– орден Андрія Первозванного, а також титул князя Священної Римської імперії.

І, може, усе б так тривало й далі. Може б, ім’я Мазепи, написане свого часу таки ж золотими літерами на камінні московської історії, так там би й залишилося, аби історія – уже наприкінці життя гетьмана – не вирішила показати йому деякі прикрі карти. Польський союзник Карла ХІІ Станіслав Лещинський став погрожувати нападом на Україну. Мазепа звернувся по допомогу до Петра. Цар відповів: "Я не можу дати навіть десяти чоловік; боронися, як знаєш", бо й сам не сьогодні, то завтра чекав наступу шведів.

Читайте також: Мазепа – герой чи зрадник: образ гетьмана у Байрона і Пушкіна

Тоді Мазепа вирішив розв’язати свої державні проблеми в інший спосіб. У кардинально інший спосіб. Цар порушив свої зобов’язання підтримувати Україну – тож і Мазепа тепер не вважав себе скутим колишніми обіцянками.

Він звернувся до війська: "Братія, прийшла наша пора; скористаємося цим випадком: помстимося москалям за їх тривале насилля над нами, за всі скоєні ними жорстокості й несправедливості, збережемо на майбутні часи нашу свободу і права козацькі од їх посягань! Ось коли надійшов час скинути із себе їх остогидле ярмо й зробити нашу Україну країною вільною й ні від кого не залежною".

Що було далі – переповідати не варто. Це всі знають. Реакція Москви не забарилася: "Новый изменник, нарицаемый Ивашка Мазепа, бывший гетман украинский, или паче – антихристов предтеча, лютый волк, овчею покрытый кожею, и потаенный вор, сосуд змеин, внешне златом блестящий, честию и благолепием красящийся, внутри же всякой нечистоты, коварства, злобы диавольской, хитрости, неправды, вражды, ненависти, мучительства, кровопролития и убийства исполненный…"

От на цій цитаті, на цій риториці, яка мало й змінилася до наших днів, можна й закінчити. Бо насправді ж не так і важливо, що Іван Мазепа помер у вигнанні, марячи то Мотрею, то матір’ю, то Україною. І неважливо, якого числа, якого місяця, якого року це сталося. Важливо, що за час свого гетьманування, безпрецедентно довгий час, майже 22 роки – що за теперішніми мірками, мабуть, усі 100! – гетьман Іван Мазепа встиг запустити ті державницькі механізми, блискучі коліщата яких крутяться й до цього дня. Що б там і коли б там не мала на увазі наша й чужа історія – Мазепа вже поза часом і понад часом. Історія безсила – вона хіба що ледь-ледь торкається своїми зрадливими хвилями його підніжжя.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram