MENU

Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, – думка

546 0

Якби у нас з'явився Міністр освіти такого рівня, як Генеральний секретар освітніх справ Центральної ради Іван Матвійович Стешенко (24 червня 1873 -- 30 липня 1918), то наша школа в будь-якому форматі давно була б іманентно українською, відкритою для світових методик, без сліпих їх мавпувань, при культивуванні власних, базованих на принципах перевіреної віками етнопедагогіки, була б позбавлена безвідповідальних, неприпустимих над дітьми (й вчителями) експериментів, космополітичних збочень, які доводиться сьогодні переживати.

Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освітаГенеральний секретар освітніх справ Центральної ради І. Стешенко

Панував би високий фаховий рівень, педагогічна, власне духовна культура, інтелектуальний пафос, творча атмосфера, а не анальфабетизм, папероманія, безживний прагматизм, відсутність національного духу. Утверджувалося б суспільство самосвідомих особистостей, а не виконавців чужої волі. Ніхто не завдав би ударів по україністиці – основі національного буття, без якої воно не можливе.

Ніхто б не препарував історичну пам'ять, без якої неможливе майбутнє, а формував би високе національне сумління. Ніхто не закривав би жодної школи, а відкривав би нові. Ніхто не робив би мовно-літературного "вінігрету". Ніхто б не викидав з підручників слів "батько" й "мати" (основа етнокосмосу), підмінюючи їх безликим "рідні".

Ніхто б не відміняв важливі філологічні змагання, як Міжнародний конкурс української мови ім. Яцика. Ніхто б не затискав науку у скопусівські лещата, а сприяв би її вільному розвитку, відкривавчому креативу, сприяв би циркуляції ідей.

Але хто в МОНі чув про І. Стешенка?

Інтелектуальне життя українських філологів межі ХІХ-ХХ ст. було інтенсивним, незважаючи на несприятливі умови, що склалися для національної гуманітаристики, перетікало в річищах дискусій, спрямованих на пошуки істини, розробку ефективних концептуальних методологій. Брав у них участь й І. Стешенко – поет, літературознавець, перекладач, старогромадівець, член т-ва Нестора Літописця, входив до складу УСДРП, ТУП, Центральної Ради, був співвидавцем гумористичних журналів "Шершень" (1905), "Гедзь", редактором ж. "Сяйво" (1913-1914). Як опонент І. Дашкевича пропонував комплексний підхід аналізу літературних явищ, застосовуючи, крім компаративу, методи соціально-історичного, культурологічного, психологічного дослідження.

Читайте також: Винахідник майбутнього. Як Борис Малиновський розвивав українську кібернетику з 50-х років минулого століття

Він одним з перших наполягав на визнанні художньої форми: "…форма в мистецтві – це все, бо зміст впливає тільки через форму". Власне передбачив формалізм. Свої погляди І. Стешенко аргументував в "Історії української драми" (1907), у незавершених, на жаль, рукописах "Історії української літератури", "Української літератури після реформи 1861 р.", "Очерк украинской литературы XIV – XVIII в.", доводив присутність української культури в європейському контексті, вбачаючи в такому векторі можливість виведення її "з простонародного, вузького шляху на широкий всесвітній шлях".

І. Стешенко був авторитетним вченим, недарма отримав нагороду Петербурзької АН за розвідку про поезію І. Котляревського. Наводячи розмаїті приклади наслідувань Дж. Г. Байроном доробку Й.-В. Ґете, М. Лермонтовим – доробку Дж. Г. Байрона, Ф. Ніцше – доробку Ф. Достоєвського та ін., він, нехтуючи теорією "зустрічних течій", доходив несподіваного висновку, мовляв, "цілком оригінальної творчості нема, цілком оригінальної творчості не може і не повинно бути".

Здається, інтертекстуальну практику, цитатну літературу, що обстоюють постмодерністи, на той час ніхто навіть не міг уявити. Однак парадоксальне міркування спростовував сам автор як поет, залюблений, як і В. Самійленко, у строгі строфічні форми. І. Стешенко спромігся видати збірки "Хуторні сонети" (1899), "Степові могили" (1902).

Провокативна назва першої книжки не мала епатаційного сенсу, радше йшлося про єднальний міст між європейською й українською літературами. Задля цього поет звернувся до іманентної національної семантики, обґрунтованої в концепції "хуторна філософія" П. Куліша.

На ліриці І. Стешенка позначилися також його захоплення античною класикою, зокрема творчістю Овідія, копітка робота над перекладом "Метамофорфоз" давньоримського автора. Уявлення про незнищенні, понадчасові цінності мистецтва позначилося на одичному вірші "До статуї Гомера", адже І. Стешенко вважав давньогрецького поета неперевершеним.

"Хуторні сонети" привертають увагу натурфілософськими мотивами узагальнено-філософського трактування людського існування в контексті метафізичного буття з гармонійними хвилями душевного збентеження, відчуття невпинного вітального самоствердження ("Все спить кругом…", "Хитаючись край берегів сріблястих…", "Вранці", "Покій кругом панує непорушний…"), усвідомлення "розумних сил знаряддя – / Владичну мисль над рухом світовим!".

Раціональні принципи світорозуміння адекватно відбилися на канонічній сонетній жанроформі, логічна впорядкованість якої врівноважувала романтичну емоційність ліричного героя, починаючи з вірша "Блискучий день погаснув у блакиті…", яким відкривалася збірка, сповнена розмаїття психічних переживань ("За даллю даль згаса та виникає…", "Догасає вогонь на кабиці…", "Життєпис" тощо), історіософських рефлексій ("Заграй, співцю, на кобзі стародавній…").

Читайте також: "Більше працював, ніж жив": ким був для України Грінченко

Пейзажна лірика сугестувала в собі універсальні концепти з пильною увагою до конкретної предметності, як у віршах "Зайнявся день… В красі постали чистій…", "Етер горить від пишного сіяння…" тощо). Поезія І. Стешенка, попри раціональні акценти, засвідчила сецесійні зміни у його творчих пошуках. Усупереч логоцентричним настановам, він визнавав обмеженість прагматичних засобів пізнання, надаючи переваги музиці, здатної сягнути "вищої таїни" ("Музика сфер").

Очевидно, автор посилався на вчення Піфагора про гармонію сфер, про езотеричну музику, репрезентовану в числовому еквіваленті. У ліриці В. Стешенка вчувався рефлективний відгомін на динаміку раннього модернізму, помітні були символістські сплески інтуїтивного осяяння ("Затихло все. Південна спека владна…", "Душе людська – непізнаний таємниче!.."). Такі поезії сприймалися проривом на тлі народницької версифікації з мотивами офіри, образними штампами й публіцистичною риторикою просвітницького змісту, інерція якої позначилася на доробку І. Стешенка як типового сецесійника ("Я в селах знов…", "Немов крізь сон ввижається мені…", "Краю коханому, ґвалтом приспаному…", "В вогні зневір киплять бентежні груди…", "Вільнеє поле, кругом ні хмариноньки…" тощо).2013 р. у Полтаві нарешті з'явилося зібрання творів І. Стешенка в упорядкуванні Г. Титаренка, з післямовою Галини Александрової.

Роботу Центральної Ради, де діяло дев'ять (!) комісій з питань національної освіти, неможливо уявити без І. Стешенка. Будучи головою редакційної комісії, він ініціював українську шкільну раду, скликання Всеукраїнського педагогічного з'їзду (18 квітня 1917 р.).

З 26 червня 1917 р., приступивши до виконання обов'язків Генерального секретаря освітніх справ, послідовно запроваджував українізацію шкільництва всіх рівнів, долаючи шалений спротив російських шовіністів, не присідаючи перед нацменшинами (що спостерігається сьогодні), яким було дано достатньо свобод (до речі, він опікувався польськими і єврейськими школами).

Читайте також: Український фізик Іван Пулюй став жертвою трагічних парадоксів – історикиня

За цей час на основі Університету Св. Володимира було відкрито Український народний університет в Києві з чотирма кафедрами на історико-філологічному (українська мова, українська література, українська історія) та юридичному (історія західно-руського права) факультетах, в Україні функціонувало понад вісімдесят національних гімназій, що на початку 1917 р. ніхто припустити не міг, запроваджувалися обов'язкові дисципліни українська мова й українознавство тощо. І це все було зроблено за неповний рік (а не десять), була б тільки державницька воля!!!

Якби МОН України звернувся до досвіду І. Стешенка, то в Україні розбудовувалась би справді іманентна національна освіта, відкрита довкіллю, без сумнівних експериментів.

На жаль, він зі своєю націоцентричністю став впоперек горла російським шовіністам, зокрема ксенофобам-більшовикам, які підіслали до нього кілера (сьогодні повторюються аналогійні московські сценарії). Вбивство сталося 30 липня 1918 р., коли І. Стешенко приїхав у рідну Полтаву. Його поховання 4 серпня в Києві перетворилося на велелюдну маніфестацію незнищенного національного Духу.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Юрій КОВАЛІВ, філолог, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини