Великдень у СРСР був забороненим протягом усього часу існування радянської держави. Причина проста — не могли в офіційно атеїстичній державі відкрито відзначати церковне свято, та ще й найголовніше у християнстві. Для того, щоб перешкодити українцям святкувати Великдень, влада вигадувала, що тільки могла, — переслідувала священиків і парафіян, відряджала до церков гласних і негласних "сторожів-дружинників", особливо ретельно перевіряла присутність на роботі працівників у святкові дні, влаштовувала "суботники". 

Народ у боргу також не залишився. Станом на 1960-70-ті роки на Західній Україні (як і в інших регіонах) сформувалася цікава культура повсякденного опору. Вона не мала своїх організаторів і стратегів, вона не потребувала інфраструктури на кшталт підпільної, не потребувала зв'язкових, криївок і паролів. Її суттю було старанне вдавання "лояльного радянського громадянина", а "всередині", у власному колі — старанне дотримання власних законів, правил і традицій. Зокрема, й у святкуванні Великодня. 

Читайте також: Патріарх Філарет про Зеленського, Порошенка, "термос", суди та Великдень

Усьому цьому сприяло ще й те, що станом на 1960-ті роки радянська система стала більш "гуманною". Якщо у сталінський період не те що за святкування Великодня, а й за необережне слово, можна було отримати вирок років на десять, то за Хрущова і його наступників справа могла закінчитися максимум звільненням із роботи. Проте, й це залежало від керівництва "на місцях". 

У 1970-ті роки головним було "не попадатися за часто". Система вже не мала сил "вимітати" геть усіх, та й її очільники добре пам'ятали, що рано чи пізно терор може дістатися й до верхів, — тож задоволялися видимою покорою. Але Великдень так і залишався підпільним святом. Підготовка починалася задовго до самого свята. Прибирали домівки, роздобували серед тотального дефіциту необхідні продукти, готували страви. Це все можна було робити, не привертаючи уваги, — бо що дивного в тому, що дбайлива господиня прибирає помешкання?

Справжнє випробовування починалося, коли справа доходила до посвячення пасок. Тут було дві можливості — або йти до православних церков, які де-не-де діяли, або запрошувати священика додому. Негативні наслідки, наприклад, штрафні санкції на роботі, були гарантовані в обох випадках. Але більшість вибирала другий варіант. 

Влада і призначені нею "сторожі" чудово знали про те, що звичним маскуванням у таких випадках була поїздка до родичів, тому на офіційний "відгул" було годі сподіватися. Під підозру потрапляли навіть справжні відвідини сім'ї, тому дорогою треба було остерігатися не лише "сторожів", але й просто знайомих, — мало що в кого на думці. 

Прокидалися у пасхальну неділю зазвичай рано-вранці, ще затемна. Поспішали на перший поїзд чи автобус. Вибирали той, який курсував у протилежному напрямку від церкви чи помешкання родичів, але звідки була можливість пересісти. На місце призначення слід було потрапити не пізніше сьомої ранку. Слухали коротеньке богослужіння, розговлялися свяченим і їхали назад, щоб мандрівка не була поміченою на "суботнику", який часто в цей день призначали в установах. Простіше було, якщо якось вдавалося уникнути "суботника" або керівництво про нього забувало — тоді головне було не запізнитися на роботу і до школи у понеділок вранці. 

Марія Гель, дружина українського правозахисника-дисидента Івана Геля, вміло використовувала звичку керівництва організовувати різноманітні "суботники" саме на великі християнські свята. Вона добровільно зголошувалася чергувати в в неділі, зокрема й на Великдень. Відбувши чергування, їхала до родичів у село святкувати. Розрахунок був такий — чергування у неділю зараховували за два робочі дні, таким чином вона могла назбирати "відгулів" і поїхати на побачення до чоловіка, який тоді перебував в ув'язненні. 

У селах святкування інколи ставали масовими і майже відкритими — вочевидь, спрацьовував факт, що всі одне одного чудово знали і донощика могли швидко знайти. Українська мисткиня Марія Савка-Качмар пригадує, що на Великдень вони ходили до старої церкви, розташованої за п'ять кілометрів від її рідного села, де на святкування збирався велелюдний натовп із усіх присілків.

Важливим елементом святкування Великодня були гаївки. Люди співали пісень, основною темою яких було пробудження природи, і водили хороводи у ритмі мелодії. Зазвичай це була суто молодіжна розвага. Але з точки зору "великодньої конспірації" вона мала суттєвий недолік — потребувала простору. Ті, хто хотів у радянський час водити гаївки, були змушені шукати достатньо просторе, але і віддалене від людських очей місце.

У Львові, наприклад, таким місцем були схили Святоюрської гори. Інтелігенція з кола дисидентів мала свою гаївкову локацію на Великдень — помешкання Олени Антонів, лікарки та першої дружини В'ячеслава Чорновола. Це була не тільки розвага, а й спосіб передання традицій: старші вчили молодших слів гаївок і правильно водити хороводи, обмінювалися писанками. Також запрошували греко-католицького священика — звісно ж, підпільно.

Традиція дитячих та молодіжних гаївок на подвір'ї в Олени Антонів була неоціненною, якщо зважити на те, що саме на дітей чинився найбільший тиск. Їх зумисне саме на Великдень збирали на різні мандрівки чи, як сказали б зараз, толоки. Наприклад, доньці Івана Геля, Оксані, шкільна вчителька наказувала не їсти вдома паски та іншої традиційної їжі. Тому для дітей такі гаївкові зустрічі були дуже важливі — надто, що їх можна було влаштовувати ввечері, коли всі "заходи" вже закінчувалися.   

Був й інший бік Великодня — перед святкуванням працівників державних установ, зокрема вчителів шкіл і викладачів вишів, посилали до церков чи "підозрілих" приміщень слідкувати, чи, бува, хтось із їхніх учнів і студентів не прийде на богослужіння. Багато хто з цих "сторожів" і самі потайки ходили на підпільні богослужіння і святили паску. Вихід був один — відсидівши в "засідці" потрібну кількість годин, вони писали звіт "хтось там приходив, але я їх не знаю, ніколи раніше не бачила". 

Читайте також: Великдень: навіщо ми фарбуємо яйця і печемо паски?

Не відмовлялися від паски і "партійні", від яких вимагалося воювати з Великоднем. Наприклад, серед шанувальників паски Марії Гель був кадровик панчішної фабрики, де вона працювала, такий собі Олексій Петрович. Якось жінка, забувшись, привітала кадровика традиційним "Христос Воскрес!". "Начальство" у відповідь видало: "Пусть живет!". 

У деяких  містах і селах, де функціонували греко-католицькі церкви, хоч і переведені у православний обряд, дотримувалися навіть такої традиції, як охорона Гробу Господнього. Біля Плащаниці від її виносу у Страсну п'ятницю і до самого Великодня стояла почесна варта молодих хлопців. Інколи їх одягали у однострої УПА, але про це, зрештою, довелося забути з очевидних міркувань безпеки. 

Святкування продовжувалося і після Великодня — у Обливаний понеділок, коли символічно обливали одне одного, щоб бути здоровими, як вода. І так тривало з року в рік — суспільство відвойовувало свій простір і традиції у влади. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram