Ми останнє покоління. Останнє з тих, для кого Друга світова не сторінка підручнику, а реальне життя. Ми росли серед людей, обпалених Другою світовою. Мої батьки відчули її дітьми. Мої діди-бабусі воювали. Сусіди, знайомі, вчителі, просто попутники по життю. Вони були скрізь. Коли ми були маленькими. Ми застали їх дієвими і активними. Ми застали час, коли війна не була частиною чогось фальшиво-пафосного, а була реальністю для величезної кількості тих, хто жив поруч.

Читайте також: Как относится к тому, что для некоторых День Победы является светлым праздником, а для других – днем скорби?

Поступово цей простір зникав. Непомітно. Наче ранковий туман. Зараз – це лише окремі уривки. І так і має бути. Вже для наших дітей Друга світова це щось далеке. Не значить, що потрібно забувати. Ні! Але не варто сподіватись на той же градус болю.

Читайте також: Праздник мертвых. Почему надо отменить торжества 9 Мая

Моє покоління ще застало біль, який жив в кожному. Бо це була історія практично кожної сім’ї. Не в переказах через треті руки. А біль тих, хто поруч. Більшості з них вже немає на цьому світі.

У нас тепер інші болі. Тому не варто імітувати. Це все одно буде фальшивим. Просто згадати. Без пафосу і штучних сліз…

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram