MENU

Канни: від Криму до зомбі

1051 0

Отже, сьогодні розпочинається 72 Каннський міжнародний кінофестиваль. Звісно, у першу чергу нас цікавить участь українських фільмів.

На Лазурному березі Україну представлятимуть повнометражний дебют кримськотатарського режисера Нарімана Алієва "Додому" (Evge) в "Особливому погляді" та короткометражка Декеля Беренсона "Анна" (копродукція України, Ізраїлю, Великобританії) – у відповідному конкурсі.

Обидві картини так чи інакше торкаються теми війни. "Анна" розповідає історію самотньої матері середнього віку, яка бореться за гідне життя на охопленому бойовими діями сході України.

Декель Беренсон народився в Ізраїлі, зараз живе у Великобританії. Його короткометражні фільми "Дівчата нічого не робили" та "Ашміна" показано на десятках фестивалів, зокрема BFI у Лондоні. Цікаво, що за наполяганням режисера "Анна" повністю створювалася в Україні, українською мовою та українською командою: оператором-постановником Володимиром Івановим, художником Карою Балеяном та режисером монтажу Єгором Трояновським. Головні ролі виконали Світлана Барандич, Анастасія В’язовська, Ліна Чорнодуб.

Читайте також: У Каннах відкривається 72-й міжнародний кінофестиваль

Що ж до Нарімана Алієва, то в 1992 році він народився в селі Петрівка Красногвардійського району в Криму. Навчався в Інституті екранних мистецтв та в Київському національному університеті імені І. К. Карпенко-Карого. Власне режисерську кар’єру розпочав із короткометражною трилогією "Кримські історії": "Повернутися зі світанком" (Tan Atqanda Qaytmaq 2013), "Тебе люблю" (Seni Sevem, 2014 року), "Без тебе" (Sensiz, 2015). Остання стрічка була відібрана в конкурс молодіжного кіна Generation 14+ в Берліні.

У своїх сценаріях Алієв обіграє одну й ту саму тему – кримськотатарська родина в момент кризи. У "Повернутися на світанку" син зі скандалом і бійкою тікає від престарілого батька у великий світ. "Тебе люблю" – новела про безперспективне кохання слов’янської дівчини й парубка народу киримли. Двоє юнаків у "Без тебе" теж не без сварок повертаються в кримську глибинку в день народження їхнього загиблого брата.

"Додому" в певному сенсі являє собою антитезу цих ранніх робіт: уперше знятий поза Кримом, пейзажами якого режисер одержимий; замість утечі – повернення; замість віддалення між сином і батьком – їхнє поступове зближення.

А поштовх дії дає, власне, смерть. Назім, кримськотатарський доброволець, загинув у бою з окупантами на Донеччині. Забирати тіло в Київ приїхав його батько Мустафа (Ахтем Сеїтаблаєв). До нього приєднався молодший Алім (Ремзі Білялов, двоюрідний брат режисера) – наразі звичайний київський студент. Батько хоче поза будь-яку ціну поховати Назіма в Криму. Алім цього прагнення не розуміє та спочатку бере участь у подорожі без особливого бажання, а винятково через агресивну наполегливість батька.

Фільм починається двома контрастними кадрами: ідилічний краєвид кримського узбережжя поблизу Сиваша, синій човен, ранкове море, легкий бриз – і майже одразу коридор моргу з мигаючою лампою, під якою сидить Алім, очікуючи, поки батько вирішить проблему з вивозом тіла.

Фільм надалі так і розвивається – на візуальних, емоційних, інтонаційних контрастах. Інакше при такому змішуванні жанрів – роуд-муві плюс психологічна драма – і не могло бути. Алієв та його співсценаристка Марися Нікітюк надихалися угорською драмою "Син Саула" (2015), у якій ув’язнений нацистського концтабору всупереч неможливим обставинам намагається поховати хлопчика, який навіть не є його сином. Тут, утім, ситуація інша. Мустафі треба не просто поховати Назіма, а й зробити це в (на) рідній землі, хай і захопленій окупантами. А ще – передати Аліму найбільший і найважливіший тягар – статус голови роду.

Власне, фільм тримається на двох ключових компонентах:

Перший – це бездоганна режисерсько-драматургічна структура, продумана Алієвим до останнього міліметру. Усі колізії та пригоди, усі другорядні персонажі, усі сюжетні ускладнення – на своїх місцях і поєднані в ідеальному ритмі. Тут ще варто зазначити, що роуд-муві потребує надзвичайно точного монтажу – і Алієв у цьому сенсі проявляє направду недебютну майстерність.

Другий, не менш важливий елемент – це дует головних акторів. Ахтем Сеїтаблаєв на початку грає звичного для себе суворого й невразливого патріарха, який хіба що в морзі дозволяє скупу сльозу. Білялов, навпаки – працює на контрасті, дещо інфантильний столичний юнак, дезорієнтований студент. Але поступово вони обмінюються ролями й станами. Сеїтаблаєв розвиває образно й психологічно цікаве перетворення Мустафи на немічного, згасаючого, обтяженого провиною перед синами чолов’ягу, у той час як Білялов – не без впадання в мелодраму, що можна пробачити початківцю – витягує лінію болісного, але необхідного дорослішання.

І таким чином нас, глядачів, приводять до емоційно оглушливого й водночас кінематографічно бездоганного фіналу.

Загалом же з "Додому" в "Особливому погляді" змагатимуться ще 16 картин. Ця програма якраз спрямована на заохочення кінематографій, що розвиваються, а також на підтримку різного роду експериментаторів. Для України ця секція щаслива – саме в "Особливому погляді" минулого року отримав приз за найкращу режисуру "Донбас" Сергій Лозниця.

Нині конкуренцію нашому режисеру складуть зокрема такі непрості автори, як іспанець Альберт Серра ("Свобода") та француз Брюно Дюмон ("Жанна Д’Арк"). Перший прославився настільки ж похмурою, наскільки й безумною драмою "Смерть Людовика XIV" (2016); другий теж до певного моменту робив уповільнені, безрадісні драми, за які отримував призи в Каннах, аж раптом у певну мить перейшов на мюзикли – саме в цьому жанрі й виконано "Жанну Д’Арк".

Звісно, максимальна увага буде прикута до змагання за "Золоту пальмову гілку" – до основного конкурсу. Тут, як завжди, не бракуватиме гучних імен. У бельгійського кінодуету, майстрів соціального кіна братів Дарденн є вже дві "Золоті пальми". Цього разу вони зняли трилер-дослідження про радикальний ісламізм "Молодий Ахмед", у якому школяр хоче вбити власного вчителя. Ще один двократний лауреат – британський кіноветеран і за сумісництвом троцкіст Кен Лоуч – покаже чергове звинувачення виразок капіталізму "Вас не застали". Володар "Пальми" за масштабне й запаморочливо красиве "Древо життя" (2011) американець Терренс Малік виступає з несподіваною для його шанувальників історичною драмою "Приховане життя" – про австрійського відмовника Франца Ягерштеттера, який відмовився битися на боці нацистів і був страчений. Загальний улюбленець Педро Альмодовар привіз уже шосту картину з Антоніо Бандерасом і Пенелопою Крус під назвою "Біль і слава". Ця мелодрама з явно автобіографічними мотивами є свого роду суцільним флешбеком з життя кінорежисера, славні дні якого вже позаду.

Читайте також: У Тель-Авіві визначилися 10 фіналістів Євробачення 2019. ФОТО

"Золотий хлопчик" Канн, який у 30 років має вже вісім повних метрів, причому більшість із призами, вихідець із Квебеку Ксав’є Долан змагатиметься та виступить із гей-драмою "Маттіас і Максим". Діаметрально протилежна естетика – в італійця Марко Беллокьо, який, подібно до Лоуча, навіть у 80 років лишається переконаним ліваком. Правда, на відміну від того-таки Лоуча, каннських нагород у нього немає – хоча є берлінські й венеційські. На Лазурному березі Беллокьо представить історію про мафію – "Зрадник". Картина власне про те, як світ нарешті дізнався про існування Коза Ностри та що з того вийшло.

Ну і, звісно, найгучніша істерія розгорнеться довкола двох американських прем’єр. Перша – це зомбі-комедія (саме так!) "Мертві не вмирають". Режисер – культовий Джим Джармуш, який набрав для цієї фантасмагорії своїх улюблених акторів, прямо око тішиться: Білл Мюррей, Тільда Суїнтон, Стів Бушемі, Хлої Севіньї, Іггі Поп, Том Уейтс, Сара Драйвер і Адам Драйвер.

Ну а друга – "Одного разу… в Голлівуді". Теж знаменитість на знаменитості: Аль Пачіно, Бред Пітт, Леонардо Ді Капріо, Дакота Феннінг, Деміен Льюїс, Еміль Гірш. Але тут той випадок, коли підуть на режисера. А звати його Квентін Тарантіно. Історію він придумав типово тарантінівську: Голлівуд, шалений 1969-й, двоє невдах – телевізійний актор Рік Далтон (Леонардо Ді Капріо) і його дублер Кліфф Бут (Бред Пітт) хочуть пробитися на великий екран. Але ось біда: вони ще й до всього іншого – сусіди актриси Шерон Тейт (дружина режисера Романа Поланскі) – по-звірячому вбитої членами секти Чарльза Менсона. Сам Менсон на екрані теж буде. Одне слово, вибухова суміш іронії, насильства і чорного-чорного гумору всім забезпечена.

Звісно, про Канни ще можна писати й писати. Але це, мабуть, найочікуваніші події. Залишається тільки додати, що світова прем’ра "Додому" відбудеться 22-го, а "Анни" – 23 травня. А володарі призів Канн стануть відомі в п’ятницю, 25 травня.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Дмитро ДЕСЯТЕРИК для Opinion


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини