Коли мова заходить про білорусів, які проживають в Україні, абсолютна більшість статей стосується їхньої культури, традицій, зрештою, чисельності. Варто констатувати, що про життя і політичні настрої та погляди українських білорусів усі інші громадяни країни знають небагато. Для сучасників символом прихильності білорусів до України та української незалежності став Михайло Жизневський, який загинув на Майдані під час Революції Гідності і у знак вшанування пам’яті якого цілком справедливо названо одну з вулиць Києва. Якось уже традиційно «наші» білоруси сприймаються як друзі і однодумці патріотично налаштованих українців, а от Лукашенківська Білорусь із більшістю населення – як союзник і прихильник путінської Росії і у цьому плані – загроза для української незалежності.

Читайте також: Foreign Policy: Лукашенко "продает Беларусь России по частям"

І хотілось би, щоб статус-кво українських білорусів залишався позитивним щодо української справи, та, на жаль, доводиться констатувати, що насправді серед білорусів, які проживають на території теперішньої України та їхніх нащадків, існують і зовсім протилежні настрої щодо «безсовісних хохлів, які зрадили старшого брата». Та треба сказати, що і щодо незалежності власної Батьківщини Білорусі також. Для багатьох із них вона так і залишилась «Беларуссией». Вочевидь, це залишки «совка», але на територіях українського «югавастока» вони досить сильні ще й сьогодні, і не лише серед українських білорусів! Принаймні, авторці цих рядків нещодавно довелось переконатись у наведеній думці, спілкуючись із «нашими» білорусами у місті Дніпрі (колишньому Дніпропетровську). До речі, і факт перейменування міста у співрозмовників також викликає гостру і цілком негативну реакцію, адже сприймається як затирання пам’яті про отой «наш єдиний спільний дім – СССР», розпад якого  якимось чином навіть їхні онуки примудряються сприймати як персональну втрату, хоча вони вже народились і виросли за часів незалежності як української, так, хоч і куцої, але все ж і білоруської незалежності.

Коли ж починаєш дошукуватись причин такого несприйняття українського спочатку незалежницького, а тепер вже й європейського вибору, виявляється як на мене досить несподівана річ – ці люди всерйоз бояться, що «націоналісти-бандерівці» їх почнуть виселяти з України. І цим вони доводять, що таки є діаспорою в країні. І власне цим відрізняються від тієї, треба визнати, досить значної на півдні та сході держави частки українських громадян, які є противниками європейського вибору України та розвороту спиною до Росії. А от у чому прихильники «русского мира» однозначно схожі – це у ставленні до подій на Сході України та в Криму. Вони із піною коло рота будуть вам доводити, що Крим – «исконно русская земля», а на Сході йде громадянська війна, яка розпочалась через те, що «донецкие хотели жить по собственным правилам, а  «нацики» на них напали». І немає ніякої агресії Росії проти України! Увесь же фактаж, який доводить протилежне, просто ігнорується або ж оголошується націоналістичною пропагандою. І у цьому плані усі ці люди, яких хтось із аналітиків назвав дуже жорстко, але ж і дуже влучно, «регіональною мерзотою, яка підняла голову, прагнучи реваншу», однакові у своєму прагненні позбутися свободи «от Москвы до самых до окраин». Коли ж наводиш аргументи щодо небажання «Бацькі Лукашенкі» злитись у екстазі з Москвою, отримуєш просто суцільний шквал прокльонів на голови тих, хто збиває його «зі шляху істинного». Мабуть, неважко здогадатись, що одну із перших ролей тут відводять знов таки «отим зрадливим хохлам і америкосам, які так вміло їх дурять та верховодять в Україні».

Безумовно цікавим та вартим уваги є і той факт, що, наприклад, у Дніпрі серед подібної публіки явно простежуються реваншистські настрої, пов’язані із результатами нещодавніх президентських виборів в Україні. Місто, яке і так завжди було в абсолютній своїй більшості російськомовним, здається ще більше русифікувалося. Української фактично ніде не почуєш. А мовний закон, нещодавно прийнятий Верховною Радою, чималою кількістю тих, з ким довелось поспілкуватись, сприймається як наруга над правом людини «говорить на родном языке».

Звичайно, є й інше місто Дніпро з театром Михайла Мельника, який збирає постійний повний зал і дає п’єси виключно українською мовою. Але на фоні подібних феноменів ще вразливішими стають прагнення частки наших співгромадян повернути «братнє ярмо» на власну шию.

Читайте також: Беларусь согласовала проект по восстановлению транзита российской нефти в Европу

У одному з недавніх інтерв’ю білоруському радіо «Свобода», що проводилось із відомим російським публіцистом Алєксандром Нєвзоровим прозвучало запитання від кореспондента: «Чи є відмінності між білорусами та росіянами, чи це один народ?» Отже, для білорусів Білорусі питання власної ідентичності по більш як 25 роках отримання незалежності та розпаду СССР залишається все ще відкритим. На щастя, для переважної більшості українських громадян це вже перейдений етап. До речі, щодо відповіді на вище наведене запитання, ті українські білоруси, про яких йшла мова вище, відповідають твердо, що то є один народ. І подібні настрої та політичні вподобання не можна просто ігнорувати в країні, де йде війна з неоімперією. Зрештою, білоруси є другою за чисельністю після росіян діаспорою в Україні. І «русский мир», до того, як прийти й утвердитись «на штиках» сусідів, приходить через голови тих, хто у ньому бачить «наше всьо». Такі люди сьогодні є серед українців і вони  очікують реваншу. Не забуваймо про це!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram