Як на мене в центрі і фокусі уваги дослідження про радянську людину (і радянську жінку, і маму) має знаходитися поняття вивченої безпорадності. Бо саме ця безпорадність стала єдиною відповіддю людей на безмірно велику жорстокість, яку виявила до людини совецька держава. 

Фактично вся історія поколінь радянських жінок – це історія проникання держави в сім'ю, історія заміни традиційних цінностей патріархальної родини цінностями тоталітарної держави. І поступового наростання почуття вивченої безпорадності від покоління до покоління. Слід завжди пам'ятати про цю безпорадність, вивчаючи і аналізуючи будь-що про радянську людину. 

Сьогодні невеликий історичний екскурс в перше покоління. Це покоління я назвала поколінням сходу СССР і умовно до нього можна віднести жінок, народжених в 1900-1930 рр. Це покоління, якому дісталось найбільше, коли новостворена на ріках крові російська імперія під назвою СССР почала масштабний експеримент по руйнуванню всього живого навколо. 

Читайте також: Зоя Казанжи: Бути жінкою в СРСР, або Чому в пологовому будинку не можна було одягати труси. 18+

Представниці першого покоління пережили найстрашніші катастрофи і трагедії ХХ ст, тому мали переважно надлюдську вітальну силу (вижити і дати вижити дітям – основний мотив їхнього життя). Це жінки, які на собі витримали руйнування старої моделі співіснування великої патріархальної родини, які ще пам’ятали старі ритуали, обряди, традиції, які ще ходили до церкви і дотримувались церковного календаря. З вламуванням держави в межі родини держава фактично відбирала у цих жінок їхніх чоловіків – відправляючи їх на війни, або репресуючи. Можна сказати, що російське "государство" ставало цим метафізичним чоловіком, використовуючи реальних батьків лише в якості запліднювачів і інкубаторів для нових солдатів і нових інкубаторш нових солдатів. Саме ці жінки вперше повною мірою відчули на собі скотське ставлення тоталітарної влади до людей як до "расходного матеріалу". Саме вони повною мірою відчули на собі людоїдську фразу, яку сказав чи то Сталін, чи то Жуков: "чего солдат жалеть, бабы новых нарожают, а вот лошадей где взять?". 

Важливою рисою цього покоління жінок є їхня неможливість виражати свої почуття. При неймовірній кількості пережитого ці жінки фактично не мали жодного права оплакувати свої незчисленні втрати. Можливо єдиним легітимним способом оплакувати своїх чоловіків була ВВВ – жертви війни з нацизмом були священними і за ними слід було горювати. Всі інші катастрофи – Голодомор, громадянська війна 1918-1922 рр., розкуркулення, Великий терор і т.д. – можна було оплакати за зачиненими дверима, але краще цього не робити взагалі, оскільки в жодній людині в ті часи не можна було бути впевненою. 

Яскраво цю заборону на сльози описав в своїх мемуарах про Голодомор "Красный Апокалипсис" Дмитро Гойченко. Описуючи літо 1933 року, коли зморені і схожі на скелети селянки вийшли проривати буряки на колгоспне поле, він згадував як ці жінки співали працюючи: "Это была песня-рыдание. В ней изливалось такое страдание, такое горе человеческое, что нужно было быть железным, чтобы не уронить слезу. Подойдя к работавшим, я увидел слезы у них в глазах. Пение прекратилось". Єдиний завуальований спосіб оплакати мільйони померлих – через спів.

Заборона на вияв почуттів, коли всередині роздирає біль космічних масштабів, а плакати і горювати не можна, призводила в масі своїй до «закам’яніння» цих глибоко нещасних жінок, яким дуже не пощастило народитися саме в цей час в цій частині Землі. Що лишається для виживання, окрім того, щоб стати "страшною бабою" при такій кількості рабської праці, при дітях, яких треба щодня годувати, взувати-вдягати, доглядати, лікувати і т.д.?

Наприклад, Катерина Михайлова багато писала про "страшную бабу": "Она не всегда была такой, она такой стала в постоянном страхе недоедания, по карточкам и спискам, в эшелонах и санпропускниках. Она уродливая тень, искусственно выведенная порода, черный двойник другой Матери – щедрой и любящей, которой мила и телесность, и плодовитость, и детские слюнки на подушке, и цветение дочерей и сыновей". Звісно, "страшними бабами" ставали вже в зовсім крайніх випадках – коли опори нема ні в кому, навколо нема "своїх", покластися і просити допомоги нема у кого і де. Всі виживали в умовах надважкого побуту, було не до сантиментів. Але при цьому важкий побут був настільки звичною нормою, що практично ніхто з радянських жінок навіть через роки не вважав це проблемою. 

Ще важливо звернути увагу на стосунки цього покоління з їжею і власним тілом. Але про це, мабуть, краще написати окремо. 

Читайте також: Вся правда про гигиену в СССР

Звісно, що дітям цих жінок-першого покоління СССР, теж добряче дісталось. Бо жінки, які після пограбування їх державою, після голоду і війни, було не до власних дітей, вони не вміли з ними говорити (занадто багато табуйованих тем, поступово вони взагалі привчились говорити лише про побутову реальність, повністю ігноруючи сферу почуттів і оминаючи всі "неоднозначні" теми), не могли дати своїм дітям жодного емоційного контакту, не могли радіти своїм дітям, посміхатися їм, любити їх. Любов можна було виявляти лише через побутову дію – дала їсти, не дала замерзнути, вилікувала і т.д. 

Можна сказати, що саме це покоління відкрило сумний перелік поколінь СССР з соціальним стресовим розладом. Такий розлад характерний для поколінь, які виросли на фоні тектонічних соціальних зсувів і які отримали травми внаслідок даних історичних подій. Соціальний стресовий розлад цілого народу – ПТСР окремої людини чи соціальних груп – і вивчена безпорадність, від якої ми дуже важко позбуваємося вже багато років незалежності України. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram