Історію сучасного українського кіна можна починати сентенцією в біблійному дусі: "Спочатку була "Молодість". Для багатьох продюсерів, режисерів, операторів, критиків, зокрема й автора цих рядків, цей фестиваль став неофіційним кіноуніверситетом, точкою ініціації у великий кінематограф.

Багато років з "Молодістю" асоціювався дуже конкретний образний ряд: кінець жовтня, дощі, листя, що опадає, – і контрастом до цього справжній візуальний бенкет, призова "свіжина" з останніх Канн, Берліна й Венеції, зустрічі із західними кінозірками й режисерами. Сучасний молодий глядач може собі лише уявити, якою це було оазою на тлі повного розвалу кінопрокату 1990-х і "безкартиння" 2000-х.

У 2010-х додатковий імпульс фестивалю дало негласне рішення почати приймати в конкурси фільми-призери більш відомих кінофорумів. Також запрацювали зв’язки, набуті в Каннах. Раніше увагу привертали лише позаконкурсні програми, а тепер стало цікаво дивитись і повнометражний конкурс – на ньому презентували справжні "вершки" молодої режисури.

Але ситуація змінювалась. У 2009-му в "Молодості" з’явився небезпечний конкурент: Одеський міжнародний кінофестиваль. Не одразу, але його організатори навчилися використовувати переваги місця й часу: літній час проведення, приморське місто; так само обросли необхідними зв’язками.

Читайте також: Кіно із присмаком тихого смутку

Вочевидь, не в останню чергу через це дирекція "Молодості" прийняла рішення змінити час проведення. Минулого року фестиваль уперше пройшов наприкінці травня – на початку червня.

Таким чином, наразі маємо вже другу весняно-літню "Молодість". Чи є якісь відмінності?

Тепер Канни закінчуються рівно день у день із початком "Молодості". Тобто взяти щось звідти просто нереально; Одеса знову у виграші. Лишається тільки Берлінале (лютий), а також Карлові Вари та Локарно (обидва – влітку попереднього року). Власне, фільми саме з цих форумів були цього року і в конкурсі, і поза конкурсом.

Вочевидь, виникла проблема з публікою. Не секрет, що значну її частину складали студенти творчих вишів, переважно університету імені Карпенка-Карого. А саме наприкінці травня у них останні дні перед сесіями: часу на кіно просто немає. До того ж тепер фестиваль збігається з масою інших акцій: "Книжковий Арсенал", "Чілдрен Кінофес", День міста. Це далося взнаки на наповнюваності залів.

Кадр із фільму "Міські піжони"

При всьому тому, що поза конкурсом було на що подивитися, особливо що стосується кінематографічної класики. У цьому "Молодість" завжди сильна. Нарешті стало можливим побачити "Міських піжонів" – суперуспішну комедію Рона Андервуда (1991), за роль у якій голлівудська зірка українського походження, патріот України Джек Паланс (Володимир Палагнюк) отримав свій перший і останній "Оскар". Трилер Романа Поланскі "Тупик", нагороджений "Золотим ведмедем" у Берліні в 1966 році, сам режисер вважає своєю найкращою роботою. Також навряд чи хтось зможе пригадати, коли востаннє дивився ранній шедевр Федеріко Фелліні "Дорога" (1954) на великому екрані.

Вишукано-занепадницька картина "Зет і два нулі" (1985) знята Пітером Грінувеєм на піку його режисерської кар’єри. Сам Грінувей приїхав до Києва, аби отримати почесного "Скіфського оленя" і провести майстер-клас під назвою "Кіно померло, хай живе кіно!" – назва дуже в його дусі. Останні роки він весь час каже про смерть кіна, але продовжує його знімати; візит у Київ показав, що легендарний постмодерніст повний творчої енергії.

Не менш вагомою подією стало 40-річчя фільму іншого відомого британського автора – Рідлі Скотта. Саме в 1978-му вийшов його "Чужий", який назавжди змінив наукову фантастику й породив окремий жанр "космічного хорору". На "Молодості" не просто показали відреставровану копію протистояння Сігурні Вівер та злобного кислотного монстра. На додачу в Довженко-центрі відкрилася сольна експозиція творця Чужого – швейцарського художника, "оскарівського" лауреата Ганса Руді Гігера. На виставці є як статуя монстра в повний зріст, так і маса малюнків та картин Гігера й документальні фільми про нього. А в клубі MonteRay відбувся концерт індустріально-рокового гурту The Young Gods, який свого часу створив саундтрек для фільму Swiss Made 2069 – першої проби Гігера в кінематографі, де, власне, і з’явився персонаж у подобі Чужого.

Кадр із фільму "Мені наплювати, якщо ми увійдемо в історію як варвари"

Не таке якісне становище в позаконкурсній добірці сучасних фестивальних хітів ("Фестиваль фестивалів" передусім). Загалом, на увагу тут заслуговував хіба що минулорічний тріумфант Карлових Вар "Мені наплювати, якщо ми увійдемо в історію як варвари" (спільне виробництво Румунії, Німеччини, Болгарії, Франції, Чехії). Його режисер, 42-річний Раду Жуде, став відомим, коли отримав "Срібного ведмедя" у Берліні в 2015 році за чорно-білу історичну драму "Браво!" Жуде, власне, виділяється в новому румунському кіні саме цікавістю до контроверсій минулого.

А втім, "Мені плювати, якщо ми увійдемо в історію як варвари" – це, скоріше, драма про стосунки з історією, які хоче з’ясувати смілива провокаторка, феміністка, постановниця масштабного вуличного перформансу Маріана Марин. Заради цього вона режисує виставу-реконструкцію етнічних чисток, які здійснила румунська армія в 1941 році за наказом диктатора Йона Антонеску.

Вже не раз говорилося, що до успіху "нових румунів" неабияк долучилася Франція. Тут це особливо відчувається: видно, що на Жуде вплинув геній "нової хвилі" Жан-Люк Годар. Але це саме вплив, а не мавпування. Раду використовує масу прийомів відсторонення: прямо на наших очах акторка входить у роль, значну частину екранного часу займають хроніка, архівні фото, уривки старих фільмів, театралізовано-умовні сцени, а також гарячі ідеологічні суперечки. Це і є фільм-дискусія, від якого неможливо відірватися – що й робить його винятковим.

Власне, якість фестивалю вимірюється за основним повнометражним конкурсом. Тут за два дні до вручення нагород склалося суперечливе становище.

Кадр із фільму "Подорож до материної кімнати"

Конкурс відкрила "Подорож до материної кімнати" 36-річної іспанки Селії Клавелліно. У себе на батьківщині ця стрічка зібрала премії "Гойя" (іберійський аналог "Оскара") найкращій новій режисерці й за найкращу жіночу роль другого плану (Анна Кастільо). Рух сюжету починає конфлікт матері Естрельї і дочки Леонор. Остання, як і годиться учорашньому підлітку, планує піти з набридлого дому, хоча їй спочатку й бракує духу, а перша й хотіла б утримати рідну бунтівницю, але та формально є вже дорослою.

Клавелліно розгортає сюжет нетипово: з розвитком оповіді лишає фокус на Естрельї. Що відбувається з батьками, коли їх покидають діти? Виявляється, з цього може вийти непогана мелодрама. Цей мелодраматизм у другій половині фільму стає дещо нав’язливим; з іншого боку, його компенсують чудові акторки: Анна Кастільо – Леонор і Лола Дуеньяс у ролі матері. Дуеньяс здобула славу, зігравши в "Морі всередині" Алехандро Аменабара та в "Поверненні" Педро Альмодовара. Вплив Альмодовара і на режисуру, і на сценарій тут безумовний – але це не найгірша риса для початківця.

"Ніна" (режисерка Марія Вінтер Ольсен) – перший кінопродукт Фарерських островів, показаний в Україні. Фарери, як відомо, – частина Данії з високим рівнем автономії, мають власну мову, економіку й кіновиробництво. "Ніна" є камерною драмою із сюжетом у дусі класичного театрального реалізму. Вагітна письменниця Ніна переїздить на віддалений острів зі своїм нареченим Вільямом. Вільям – лікар і цілими днями змушений працювати. Ніна почувається самотньо, а ще в неї не йде письмо. Різноманіття вносить випадкова зустріч із сільським священником і місцева легенда про жінку-тюленя, яку ув’язнив тиран-рибалка, щоб одружитися з нею.

Спочатку намічається фабула про жіночу силу, про ціну самостійності, яку платить молода інтелектуалка. Але десь ближче до середини невідомо з яких причин режисерка збивається на нестерпну банальщину про подружню зраду, любовний трикутник тощо. Явно дезорієнтовані таким поворотом, актори жахливо переграють – у дусі серіального "мила".

Аналогічна біда в єдиного українського учасника програми. Режисерка "Юлі" (англомовна назва – Julia Blue) Роксі Ростропович до цього часу працювала в цеху декорацій на таких голлівудських проектах, як "Я легенда" (2007), "Повернення Першого Месника" (2014) чи серіал "Каратель" (2017-2019). Цей досвід дається взнаки, зокрема в тому, що "картинка", візуальна насиченість "Юлі" цілком професійні. Ускладнення виникають із розвитком сюжету, з акторськими роботами. Головна героїня – студентка-фотожурналістка. Одного дня вона зустрічає молодого ветерана АТО (Дмитро Ярошенко), який щойно повернувся із фронту й лікується від поранень у шпиталі. Надалі Ростропович намагається здобути іскру напруги, зіштовхуючи лінію почуттів з прагненням дівчини до незалежності. Але знов-таки виходить типова мелодрама з гліцериновими сльозами, накладеною музикою, акторами, які бурхливо реагують; окрема історія – їхня мова в кадрі – неприродна, не з кінематографічними, а саме театральними інтонаціями, через що в діалогах відсутня справжня емоційна глибина.

Кадр із фільму "Дикий"

Ось у кого дійсно вийшла картина про особисту незалежність – так це у француза Каміля Відаля-Наке. Його "Дикий" (Savage) здобув минулого року приз Фонду Луї Родерера "Зростання зірки" на Тижні критики в Каннах. Головного героя звати Лео, йому 22, він гей, фактично живе на вулиці, заробляє проституцією, хворіє на сухоти. Серед клієнтів трапляється дуже різна публіка – від немічних інвалідів і податкових інспекторів до самовдоволених скупердяїв і небезпечних садистів. При всьому тому він здатен любити, отримувати задоволення від сексу. Фелікс Маріто грає стримано, точно, продукуючи відчуття постійно стисненої пружини, яка може розпрямитися дуже несподіваним чином. Власне, ця несподіванка і відбувається. Відаль-Наке майстерно обманює глядача, нав’язуючи очевидний хепі-енд, а потім роблячи різкий розворот – і отут нам і стає зрозуміло, що вся ця історія – не про страждання юного гомосексуала, а про свободу, і що Savage ще перекладається як "вільний".

Свою частку незалежності виборює й затуркана 37-річна домогосподарка Панайоту (Маріша Тріантафілліда) в "Її роботі" грецького автора Нікоса Лабота. Вона живе з двома дітьми, які її сприймають як безкоштовну обслугу, та чоловіком, який не спішить влаштуватися на роботу, але любить усіх навчати жити. І ось цілком у дусі неореалізму працевлаштування Панайоту прибиральницею в торговельному центрі стає поворотом воістину доленосним. Вона отримує свої перші зароблені гроші, вперше сідає за кермо, вперше користується банківською карткою, знаходить нових подруг – Лабот явно вірить у робітничу й жіночу солідарність. Маріша Тріантафілліда просто заворожливо переконлива в цій ролі і свій приз Hellenic Film Academy Awards в номінації "найкраща актриса" має цілком заслужено. Ще хочеться додати, що таких фільмів – про маленьких незаможних людей у боротьбі зі щоденною рутиною – явно бракує українському кіну, яке досі обирає між війною та історичними обладунками.

Поки що ж здається, що найцікавіші фільми конкурсу – це так звані романи виховання, себто історії дорослішання.

"Колібрі" (гран-прі паралельної програми Берлінале Generation 14plus) – екранізація автобіографічної повісті Кім Бо-ра, здійснена авторкою. Час – середина 1990-х, місце – Сеул у розпал будівельної лихоманки, героїня – 14-річна Ін Хі (Пак Чжи Ху). Вона дійсно колібрі, вона летить по життю, намагаючись схопити якомога більше його втіх. Її дім – суміш тюрми з божевільнею: батьки постійно сваряться, сестра і брат – не менш грубі й скандальні. В Ін Хі лишається Сеул, який підкидає їй заборонені задоволення, перші закоханості й відчуття свободи, до якої сам ще не звик після тривалої військової диктатури. Дівчинка, що рано подорослішала, і травмоване місто – нічого доброго з такого поєднання вийти не може, але відірватися від цієї пронизливої історії важко.

Кадр із фільму "Руйнівниця системи"

Читайте також: Оголошені переможці кінофестивалю "Молодість"

Колишня документалістка, 36-річна Нора Фінгшайт нині вважається однією з головних надій німецького кіна. На Берлінале це підтвердили призом Альфреда Бауера за фільм, що відкриває нові перспективи кіномистецтва. Фільм цілковито відповідає назві: "Руйнівниця системи". Його маленька протагоністка – 9-річна Бенні – створює оточенню зовсім немаленькі проблеми (акторка Хелена Зенгель робить просто титанічну роботу). Вона скандальна. Криклива. Безмежно агресивна. Школи й притулки позбавляються від неї як від втіленого кошмару. У неї є мама – м’яка й поступлива, яка просто не знає, що робити. І ніхто не знає. Нора Фінгшайт із ретельністю істинної документалістки вивчила тему неконтрольованих дітей. Випробовуючи систему німецької педагогіки, вона це робить, утім, не без гумору і з напругою, гідною найкращих трилерів. І – в чому найбільша майстерність – все одно перемагає любов.

"Молодість" ще не завершилася, але помітна одна тривожна тенденція, яку можна проговорити вже зараз. Це – втома. Адже коли ми говоримо про "Молодість", то, насамперед, маємо на увазі Андрія Халпахчі, її незмінного керівника останні 29 років. Втомився саме він. Вся фестивальна машина лежить на його плечах, на його зв’язках, на його харизмі. Одна людина не може весь час приймати правильні рішення. Часткова втрата публіки – це лише один із наслідків. Ймовірна зміна керівництва вже здається не надто віддаленою перспективою. Чи переживе її "Молодість"? Чи поверне свого глядача? Свій шарм кінематографічної сенсації, атмосферу свята молодих?

Питань все більшає. І вони лишаються без відповідей.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram