Фото: Дмитра Гончарова для Elle

Якось у суспільстві непомітно пройшло вручення нашого "кінооскару" – "Золотої Дзиґи". Насамперед складно культурно-мистецькому заходу конкурувати з таким розмаїтим політичним театром. Адже саме вручення нагороди навіть у часі співпало з дебатами на "Олімпійському" стадіоні. І для людей, звичайно ж, набагато цікавішим виявилося майбутнє, ніж те, кого та за що в українському кінематографі нагородять.

Читайте також: Український фільм про Крим включено до програми Каннського кінофестивалю

Але я подивилася. Можливо, це було малодушне рішення – не тріпати собі останній нерв переглядом дебатів, а може, і просто бажання запам’ятати, зафіксувати в голові та душі відчуття гордості за свою країну, за наших митців, за людей, які лише за якихось п’ять років із "неіснування" створили індустрію кіно. Нашого кіно.

Адже тільки в цьому році Кіноакадемія отримала на розгляд понад 80 стрічок: повнометражних і короткометражних, документальних, ігрових, анімаційних. Про що це говорить? Як на мене, це, перш за все, говорить, що нині в суспільстві є запит на український, україномовний кінопродукт, і сама держава зацікавлена стимулювати та підтримувати цей попит.

Читайте також: "Донбас" отримав премію Української кіноакадемії як найкращий фільм

Звичайно, ще занадто рано говорити про успіх нашого кінематографу в світовому контексті. Але перші упевнені кроки в цей бік зроблені – Україна тільки почала говорити мовою світової кіноіндустрії, тільки почала розуміти її процеси. Влітку на Одеському кінофестивалі молоді актори масово йшли на майстер-класи до знаних іноземних фахівців, щоби зрозуміти всі ці світові процеси, щоб увійти в них. І, судячи з того, що говорили іноземні фахівці, їм цікавий наш кіноринок, цікаві наші актори й режисери. Тобто Україна вже може претендувати не лише на імпорт кіно, а й на експорт. Може…

Певно, доречніше буде сказати: "могла"…

Я пам’ятаю виступи й обличчя митців із минулорічної церемонії – скільки там було піднесення, навіть пафосу, віри в себе, віри в майбутнє індустрії, побажання рости, розвиватися, іти вперед. У цьому році фактично всі побажання у виступах можна було звести до одного знаменника: "Дай Боже нам вберегти хоча б те, що є, і давайте триматися разом"… Актори й режисери, як і раніше, були талановиті та прекрасні, от тільки погляди… говорили про розгубленість, невизначеність, нерозуміння завтрашнього дня в кіно.

Звичайно, навіть якщо зі зміною влади прийдуть зміни в кіноіндустрію, то це відбудеться не відразу – ще зніматимуться проекти, які отримали фінансування на конкурсах Держкіно та Міністерства культури в минулому році. Звичайно, запущені процеси автоматично продукуватимуть певну кількість проектів, але чи буде розвиток? Яким буде розвиток? Куди піде українське кіно та українська культура – ніхто не знає…

Тому в той час, як усі вдивлялися в дебати, я намагалася на все життя закарбувати в пам’яті обличчя і слова В’ячеслава Довженка та Віктора Жданова, Ірми Вітовської, Олесі Жураковської та Ніни Набоки, усіх, хто вручав статуетки, і всіх, хто приймав їх. Мені, особисто мені, важливо запам’ятати назавжди ці дні та ці моменти, їхні слова та їхні обличчя.

Я не знаю, як буде завтра; я не знаю, яким буде кіно завтрашнього дня. Я лише дякую, що в ці роки я дізналася стільки імен, побачила стільки картин, які зараз моєму "я – українка" додають надзвичайної ваги!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram