Він був людиною з іншої епохи, вихованою на цінностях, які нині не те що не культивуються, а нерідко висміюються. Інші часи, інші ідеали, інша мораль…

Він начебто належав до "золотої молоді" місцевого розливу, а голодував, як і всі, ходив у дранті. Його мати була донькою багатія, але задовго до сталінського лихоліття вийшла заміж за бідняка й уникла Сибіру, а згодом її обрали головою одного з найбільших колгоспів Чернігівщини. Він же ходив до школи у валянках, зшитих із трьох шматків. Дуже хотів чобіт, щоб піти в них до клубу та навчитися там танцювати, але так і не отримав гарного взуття, танцювати так і не навчився, і цим втрачав в очах дівчат. Звісно, голові колгоспу, окрім трудоднів, давали зарплатню, але мати відмовлялася від неї. Мовляв, люди ж без грошей, то і я на них не маю жодного права.

А коли він уже студентом й аспірантом приїжджав на канікули до рідного села, то не валявся під яблунею та не засмагав на річці. Ходив із косою на колгоспне поле, щоб люди не дорікали його мамі-головисі: "А ось твій удома сидить!" Тракторів і комбайнів майже не було, на нивах трудилися коні, воли та наш український народ.

Читайте також: Помер відомий письменник Юрій Мушкетик

Під час голоду 1946–1947 років юнаком працював на молотарці. На обід людям у величезному казані кип’ятили воду з двома-трьома жменями муки. Він трішки пам’ятає і голод 1932–1933 років, йому йшов четвертий рік. "Дуже хотілося їсти", – згадував. На все життя у пам’яті моторошна картина – вийшли зі старшим братом на ганок, а біля хвіртки валяється мертвий хлопець, а зовсім маленький усе повторює: "Ваню, вставай!" Їхню ж сім’ю рятувала щоденна каструля супу. Мама влаштувалася в ніжинську лікарню одразу на кілька посад: двірниці, прибиральниці, сторожині.

Він міг стати математиком (був сином учителя математики та міг розв’язати будь-яку задачу), але ступив на гуманітарну стежку. Ще студентом у коридорі й кухні гуртожитку написав першу повість. Але видавати її не ризикнув – боявся звинувачень у графоманстві. Тому спочатку опублікував у журналах два оповідання, а потім повернувся до повісті. Це було справжнє щастя. За оповідання отримав перший гонорар, із яким боявся вийти на вулицю, – кишені віддувалися від грошей. Із молодим автором розрахувалися купюрами – по карбованцю. Купив собі костюм, у якому й одружився. А за гроші, отримані за видану в Києві й Москві повість "Семен Палій", придбав батькам хату.

Усе це він мені розказав понад 10 років тому, напередодні свого 80-річчя. Уже тоді він начебто підсумовував своє життя. Почувався кепсько – після інфаркту, а незадовго до того поховав дружину, із якою прожив 53 роки. А сьогодні зранку він сам покинув цей світ, на 91-му році життя.

Із Юрієм Михайловичем Мушкетиком я спілкувався двічі у нього вдома в Кончі-Озерній. У письменницькому поселенні під Києвом, неподалік помешкання прозаїка, тоді ще мешкали Павло Загребельний, Олександр Сизоненко, Іван Драч. Вони пішли у вічний вирій раніше за Юрія Михайловича.

Друга моя зустріч із Мушкетиком відбулася там же майже за півтора роки, напередодні 15-річчя смерті Олеся Гончара. Ми говорили про Олеся Терентійовича. Їхні стосунки, за словами Юрія Мушкетика, були скоріше приятельськими, ніж дружніми. Вони часто спілкувалися – жили по сусідству (через кілька будинків). Важко хворого Гончара Мушкетик нерідко супроводжував на прогулянках: спочатку до Дніпра, потім до сухої верби, далі – до зеленої, згодом – до містка, і врешті-решт – лише по двору.

Друга розмова з Юрієм Михайловичем видалася більш душевною. Він запросив мене на задню веранду будинку, говорив про літературу, про те, що намагається не пропускати літературні новинки українських і закордонних авторів, негативно ставиться до нецензурщини сучасних письменників. Пригостив мене смачнючою наливкою, яку йому постачав земляк із Чернігівщини, шанувальник його творчості. Було приємно, що цей напій, за словами Юрія Михайловича, він дістає лише в особливих випадках.

Юрій Мушкетик знав чимало. Адже він упродовж 15 років (1986–2001) був головою Національної спілки письменників України. Його правління випало на непростий час – останні роки існування СРСР за горбачовської перебудови та перше десятиліття Незалежності України. Мушкетик не був дисидентом, але проблеми з радянською владою мав. Згадав, як у 1972 році його звільнили з посади редактора журналу "Дніпро", де публікували Світличного, Сверстюка, Стуса. Проблеми із цензурою були в кожному номері. Цензора навіть доводилося водити по черзі в ресторан – тоді він на окремі речі закривав очі.

Читайте також: У кожній людині Вячеслав Чорновіл бачив себе – журналіст

Письменника боліло серце за рідну землю. "Страшно. У нас багато людей, які не люблять Україну", – цитую його слова з тодішнього інтерв’ю. Юрію Михайловичу дуже не подобалася поведінка депутатів Верховної Ради, їхня байдужість, те, що багато українських ЗМІ за суттю – не українські, що можновладці розікрали державні землі. Він бідкався, що від Києва до Канева людині практично не підійти до Дніпра – усе узбережжя забудоване дачами, суцільна охорона. Прозаїк сам у цьому переконався, збираючи матеріали для одного з романів про війну.

Напередодні свого 80-річчя Юрій Мушкетик казав мені, що пише спогади, але видані вони будуть тільки після його смерті. На запитання: "А чому не побачити їх надрукованими ще за життя?", відповів, що не хотів би цього. Очевидно, написане зачепило б багатьох людей, із якими доводилося спілкуватися. Схоже про спогади читав і в інтерв’ю з Мушкетиком до його 90-річчя.

Серце письменника перестало битися. Його спогади – уже історія. Гадаю, не менш цікава, ніж історичні романи Юрія Мушкетика.

Царство Небесне людині й українцю!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram