Перемога збірної України на чемпіонаті світу (хай навіть і молодіжному) – це щось із паралельної реальності. Але ми всі ще не до кінця усвідомили галактичні масштаби цього мегауспіху.

Зустріч команди Олександра Петракова у Києві – це просто зашквар. Так не можна, але така наша сувора реальність. Про це пише Ірина Козюпа для tribuna.com.

У моєму ідеальному світі збірна України мала проїхатися парадом по Хрещатику. Дуже повільно. Метр за метром. Вболівальники, домогосподарки, діти, бабусі, офісний планктон, туристи – всі вітають чемпіонів. Найвідчайдушніші повилізали на ліхтарні стовпи, а спритні ділки продають місця на балконах житлових квартир. Кожен хоче хоч одним оком побачити героїв, які привезли додому золоті медалі і кубок.

На Майдані Незалежності/стадіоні "Динамо"/"Олімпійському" (тут я ще не визначилася) змонтували гігантську сцену. Там футболісти та фанати влаштовують найкрутішу вечірку в історії українського футболу. Паті можна закінчити виступом якоїсь топової світової групи чи виконавця. От вчора в Києві якраз запалювали рокери KISS. В будь-якому разі хедлайнер вечора – збірна України.

Так було зі збірною Ісландії після чвертьфіналу Євро-2016, з хорватами після другого місця на ЧС-2018. Так, я тут називаю національні збірні. Але невже ми так часто щось виграємо у футболі?

Читайте також: Кваліфікація Чемпіонату Європи: чому в футболі Україна є непереможною для Сербії

Чотири року тому Сербія виграла молодіжний чемпіонат світу у Новій Зеландії. У Белграді чемпіонів вітали 50 тисяч людей. Оце так зустріч. Сльози на очах від атмосферних фото зі святкування.

У нас була своя атмосфера на зустрічі збірної України з Польщі. Наша команда повернулася у Київ рейсовим літаком з Варшави. Фінал, нагадаю, проходив у Лодзі. Я ніколи в житті не замовляла чартеру, але невже так важко було організувати приватний літак для чемпіонів світу? Добре, хоч не лоукостом відправили додому. А то був би перебір з багажем. І куди дівати Кубок, а важить він десь як немовля (до слова, це спостереження від Георгія Цітаїшвілі).

"А я то думаю, чего весь самолет фоткает футболистов", – хтось з пасажирів вже після приземлення зрозумів, що хлопці у спортивних костюмах, то чемпіони світу повертаються додому.

В аеропорту команду зустріли з короваєм, букетами квітів, шампанськими і вигуками "Молодці". На око на летовище приїхали десь 200 людей. Зрозуміло, що Бориспіль далеко за містом і туди непросто дістатися. А, думаєте, чемпіонат світу легко виграти?

Відразу з аеропорту трансфер автобусом у Будинок футболу. При вході яскрава синя доріжка. Ми вбиваємо час розмовами про фінал.

"Досі не віриться, що ми чемпіони світу", – цю фразу ми ще будемо часто повторювати в цей вечір.

Євген Сідаш з "Динамоманії" побував на двох матчах збірної України у Львові, а тоді вже відправився у Польщу на фінал.

"Ми – чемпіони, а на матчі всього 7 українських журналістів, один з яких приїхав у Лодзь з ватерпольною командою та опинився на матчі ледь не випадково. Корейської преси було десь 70", – далі колега розповідає, як футболісти увірвалися на прес-конференцію і все залили водою.

Слухаю це із заздрістю. Завжди хотілося потрапити під зливу чемпіонського пива/шампанського/води. От профукала (насправді там трохи інше слово з кількома зірочками) реальний шанс. Починаю сама для себе шукати якесь 100% алібі чого мене не було у Лодзі на стадіоні. Але все схоже на виправдання школяра, який без причини прогуляв урок.

Перестаю себе гризти, коли приїжджає збірна. Ведучий представляє всіх за іменами – від адміністраторів до капітана. Оплески, спалахи камер, групове фото на сходах під конфетті та пісню ТНМК "Віва, Україно" – це все ніби ну дуже міні-версія того, на що заслужили ці футболісти із золотими медалями на шиї.

Далі все ніби за сценарієм якогось останнього дзвінка сільської школи – багато пафосних слів, від яких кров іде з вух. А ще привітання з Днем медика, Днем батька, Трійцею. Спікери забули лише про День захисту дітей Африки, який також відзначається 16 червня.

Зацініть найкращі уривки.

Андрій Павелко, президент УАФ: "Золотими літерами ви вписали свої імена в історію українського футболу. Це досягнення стане справжнім маяком для майбутніх поколінь наших футболістів".

Ігор Жданов, міністр молоді та спорту: "Хочу вам вклонитися від імені всіх українських прихильників футболу. Із завмиранням серця ми дивилися фінальний поєдинок чемпіонату світу. І перемога прийшла. Особлива подяка тренерам, керівництву УАФ, адміністраторам та лікарям".

Життя у цей повний крихітний зал у Будинку футболу повернулося, коли гравців почали нагороджувати медалями УАФ "За заслуги", вимпелами та посвідченнями "Майстрів спорту України міжнародного класу".

А моя хвороблива фантазія марила про відкритий автобус і 50 тисяч українців на Хрещатику.

– Ви задоволені, як вас зустріли?

– Мені сказали, що Сербію 5 років тому 50 тисяч людей зустрічало, – Юхим Конопля не сказав добре чи погано, а просто посміхнувся.

Читайте також: Історична команда – 6 фактів про досягнення молодіжної збірни України у футболі

Футболісти втомлені та щасливі. Вони знову і знову розповідають про емоції від перемоги, привітання від рідних, мрії та плани на майбутнє.

"Розуміння, що це найбільше досягнення в історії українського футболу, прийде пізніше. Ми втомилися, залишили всі сили, емоції на полі, стільки раділи, летіли, їхали, так що я ще не відчуваю", – скромно каже Олександр Петраков оточений камерами і мікрофонами.

А як щодо преміальних? Як асоціація оцінила усіх команди у фінансовому плані.

"Я ніколи цього не планував. Жоден гравець не ставив такого питання. Вони мотивовані тим, щоб стати чемпіонами світу. Це питання не піднімається, бо ми і так завжди ставимо цілі, щоб хлопці відчували, що їх підтримує країна. Вони завжди будуть отримувати задоволення від перемог і привезених титулів", – говорить Павелко.

Колега зауважує, що кожна праця має бути винагороджена, але президент УАФ знову говорить про задоволення від титулів. Цікава філософія. Чи Павелко просто не хоче називати цифри?

Від святкування залишається тільки синьо-жовте конфетті біля Будинку футболу, яким кидає вітер. Гарний кадр, але оператори вже вимкнули камери.

Йду на метро, слухаю уривки пісень KISS з "Олімпійського" і дивуюсь. Вся моя стрічка фейсбука після фінального свистка була у постах про гордість, сльози, радість і щастя від перемоги. Склалося враження, що ледь не половина знайомих були у Лодзі.

А виявилося, що ми країна, яка не шанує своїх героїв. Країна фейсбучної радості.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram