Мені часто доводиться спілкуватися з іноземцями. Не просто «добрий день – до побачення», а ми встигаємо потоваришувати й надсилати одне одному листівки на Новий рік, навіть якщо він у них не першого січня, як у мене. І завжди я запитую їх про Україну: що вони про нас знають, чи можуть знайти на карті нашу столицю, якими мовами ми тут розмовляємо, що їмо, які ведмеді в нас ходять вулицями та чи є в нас комп’ютери. А наприкінці їхнього перебування тут, уже в аеропорту, прощаючись і вручаючи подарунки на згадку, обов’язково запитую, наскільки їхня уявна Україна відрізняється від реальної. Відповіді іноді вражають. Спершу я їх не записувала, про що дуже шкодую тепер, але віднедавна веду щоденник із символічною назвою: «Вони про нас», куди ретельно занотовую найдивовижніші стереотипи, геть неочікувані асоціації і, взагалі, формую таку собі мапу України очима іноземців.

Читайте також: Повій мало не героїзують та роблять нашим брендом – Суслова

Уперше я провела цей експеримент на конференції літературознавців у Вроцлаві, де зібралося понад триста учасників із усього світу. Уявіть собі академічне середовище, де всі як не доктори наук, так кандидати, де дискутують про Джойса, Гайдегера і Дельоза, на раз перекладають сонети Шекспіра фінською та при цьому на моє: «Вітаю, я Марта Госовська. Я з України», округлюють очі й обов’язково запитують, чи ми пишемо кирилицею і чи в нас справді мінус сорок узимку. Це був 2016 рік, тож тривожні новини про війну в Україні вже встигли продзвеніти по всіх телеканалах світу (ну, гаразд, у більшости країн світу) і навіть дещо призабутися. Джамала от щойно виграла Євробачення, і мене всі вітали, наче це нас прийняли в Євросоюз і видали безвідсотковий кредит. Їх не цікавило кримськотатарське питання в Україні, і вони не знали, де цей Крим. Наші найближчі сусіди – поляки, угорці й литовці – знали трохи більше, але особливого зацікавлення не виявляли, а після ввічливого словообміну поспішали приєднатися до експерименту угорців та фінів, які намагалися знайти відповідь на запитання, яке мучить усіх лінгвістів: розуміють вони мови одне одного чи ні (якби кому було цікаво, то експеримент довів, що таки ні).

Я сиділа в цій галасливій банкетній залі й не чула нічого, тільки одна думка пульсувала в моїй голові: як можна не знати абсолютно нічого про величезну країну в центрі Європи? Як ми, українці, це допустили? Як ми можемо дозволити собі бути білою плямою на ментальній карті світу? Я сердилася – на всіх, а особливо на себе. Я навіть хотіла піти, щоб не виказати своїх ображених почуттів (читай – гонору) та не стояти самотою десь у куточку.

Уже майже вийшовши із зали, я подумала, що це ж прекрасна фокус-група! Про таку і мріяти годі! Я вирішила робити те, що вмію найкраще – спілкуватися з людьми. Я знайшла ведучого й попросила мікрофон на хвильку: відкашлялася, почервоніла, долоні спітніли, але я таки вичавила із себе усмішку та запропонувала пограти в гру. Гра була проста: кожен у залі мав написати запитання до мене про Україну – будь-що, абсолютно без обмежень. Щоб це не виглядало як промоція тільки моєї країни, усі охочі могли влаштувати таке й собі. На моє здивування, усі погодились й уже за п’ять хвилин поназносили мені папірців із найрізноманітнішими запитаннями. Деякі я переписала собі в блокнот і от зараз вам процитую:

Індія: У вас є отруйні змії?

Китай: Як ви відрізняєте писані літери? Вони всі однакові!

Австралія: В Австралії багато українців. Вони класні, але чомусь усіх хочуть нагодувати гарячим рідким салатом із буряка. Навіщо ви це робите?

Шотландія: Чому ви добровільно обрали президентом того, проти кого виступали на Помаранчевій революції п’ять років до того?

Австрія: У вас є авіація?

Швеція: У вас дозволені одностатеві шлюби?

Нова Зеландія: Чи далеко Чорнобиль від твого міста?

І моє улюблене, від Філіппін: Де та Україна?

Читайте також: Як реклама в Україні ображає жінок, порівнюючи їх зі шматком м'яса. ФОТО

Я стояла з тим мікрофоном і з кожним запитанням розуміла, що моя Україна – загадкова, таємнича, невідома й зовсім не вміє презентувати себе. Я відповідала на всі запитання трохи жартома, а трохи всерйоз. Це така неекзотична екзотика: без отруйних змій і сафарі в пустелі, але й не прилизана Європа, де все за розкладом і планом. Про нас немає документальних фільмів усіма можливими мовами, і навіть сучасні тур-ґайди з’явилися зовсім недавно. Звідки їм щось про нас знати? А найголовніше – чому б у них мало з’явитися таке бажання?

Відтоді я й почала свій внутрішній мікропроект у жовтенькому записничку. Два запитання про Україну: на початку знайомства і в кінці. І відповідями буду ділитися з вами. Бо ж не борщем єдиним!

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram