MENU

Сім історій про сексизм, із яким стикались українські журналістки

784 0

Українські журналісти — переважно журналістки. Та попри те, що жінки в редакціях у більшості, вони часто стикаються з упередженістю, сексизмом та дискримінацією з боку колег, ньюзмейкерів і навіть аудиторії. Своїми історіями про те, як складно буває жінкам у медіях, поділились під час дискусії «Жінка у медіа: по той бік екрану» продюсерка радіо «Культура» Ірина Славінська, головна редакторка «Громадського радіо» Тетяна Трощинська, її колега-ведуча та адвокатка Лариса Денисенко та керівниця «BBC News Україна» Ніна Кур’ята.

Ніна Кур’ята. «Вася. Кава»

Якось я прийшла на захід хвилин за двадцять до початку. В коридорі стояла кава-машина. Я зробила собі каву і пила її біля кава-машини. Прийшов інший учасник дискусії — чоловік. Крім мене поруч нікого не було. Коли він підійшов до мене, я кивнула і простягнула руку, а він сказав: «Вася. Кава».

Я відповіла: «Ніна. ВВС».

Поки в тебе на лобі не написано, хто ти і звідки, якщо ти стоїш біля кава-машини, ти — персонал, який має робити Васі каву.

Тетяна Трощинська. «Хто варить борщ?»

Кілька років тому я вела на «Громадському радіо» програму про ґендерну рівність під назвою «Повага». Програма виходила в ефір о 22.30 щовівторка. Й щоразу один слухач телефонував мені й казав: «Тетяно, ви знову в ефірі? А хто у вас удома варить борщ?»

Я не завжди була толерантна у відповідях. Уявіть: він щовівторка сідав біля радіоприймача, дзвонив у студію й нагадував Тетяні, що вона має борщ варити!

Ще один прекрасний чоловік телефонував і казав: «Оце ви таке говорите, уже ж дали жінкам виборче право, скоро мавпам дадуть». На це я відповіла: «Ви не хвилюйтеся, вам же дали виборче право, отже, в нашій країні все буде добре».

Читайте також: Ґендерна рівність: коли грайлива норвезька білявка не має права на життя

Часто такі люди телефонують саме для того, щоб вивести ведучих із рівноваги. Вони можуть не чути твоєї відповіді, адже вже вчинили акт помсти — нагадали про борщ. Але все, що буде сказано далі, має значення для слухачів. Тому дуже важливо не залишати це без відповіді, висловлюючи свою позицію чи позицію вашого медіа.

Ірина Славінська. «Я не депутатка, я депутат»

Ми з ведучою «Громадського радіо» Анастасією Багалікою були в прямому ефірі. До нас прийшла Надія Савченко, яка тоді щойно повернулась із поїздки на окуповану територію. Це було ще до того, як її звинуватили у підготовці теракту. Оскільки в радіоефірі нема титрів, кожні десять хвилин треба було говорити: «Нагадуємо, в нас в ефірі Надія Савченко, народна депутатка…» і так далі. В момент чергового нагадування Савченко каже: «Перепрошую, в мене філологічна освіта і я точно знаю, що говорити “народна депутатка” — це неправильно. Тому називайте мене народним депутатом». Доки Настя набирала повітря, щоб відповісти щось про фемінітиви, мені вистачило часу сказати: «До речі, ми почали говорити про Захарченка…» Думаю, репліка гості мала на меті відволікти нас, вибити землю з-під ніг. Найкраще, що можна зробити в такому випадку, — не вестися на це.

Ніна Кур’ята. «Так недобре стало»

Співпрацюючи з однією бізнес-школою, я мала взяти інтерв’ю про інновації в бізнес-ґуру, який прилетів з Америки. Я підготувалась до інтерв’ю: мала шість ключових запитань, які тримала в голові. Гостя на зустріч привіз керівник цієї бізнес-школи. Він запитав, чи готова я до інтерв’ю, а коли я відповіла ствердно, попросив показати запитання.

Я дала йому блокнот, у якому було буквально кілька приміток. Далі він запитав, чи може він почати інтерв’ю. Це була моя помилка: я була така приголомшена, що погодилась.

Він почав. Гість відповів. Він запитав знову, причому ставив ті запитання, які планувала поставити я. Запитавши все, подякував і завершив інтерв’ю. Тоді гість запитав мене: «А яка ваша роль у цьому інтерв’ю — спостерігати?»

Я почувалась облитою брудом з голови до ніг. Потім написала директорові, пояснивши, що готувалась до інтерв’ю, але маю право не нотувати запитання: «Якщо ви сумніваєтесь у моїй професійності, ось мої попередні інтерв’ю. І на майбутнє: якщо хочете брати інтерв’ю, беріть його самі. А якщо хочете, щоб це зробила я, то дайте мені це зробити».

Наступного тижня ми зустрілись і він сказав: «Я отримав вашого листа й мені так недобре стало. Я, мабуть, повинен вас перепросити». Це приклад того, що свою гідність треба відстоювати.

Тетяна Трощинська. «У нас дитина на нараді»

Був 2008 рік, я працювала на телеканалі. Взяла вихідний і залишилася вдома з чотирирічним сином. Тут мені телефонує генеральний продюсер і каже: сьогодні буде нарада, на якій мені потрібно бути обов’язково. Я відповіла, що буду з дитиною, й він, на диво, погодився.

В метро син заснув. Коли я принесла його на нараду, генпродюсер зсунув три стільці. В мене був шок. Уявіть: начальник у кабінеті зсуває стільці і кладе мою дитину!

Почалась нарада. Тут заходить радник із російського телебачення, такий собі барін. І перша його фраза була така: «Хорошенькая. Блондинка… Ребёнок! У нас ребёнок на совещании!» Я відповіла: «Блондинкин».

Генпродюсер пояснив, що дитина тут, бо сьогодні в мене вихідний, і попросив говорити тихіше. Барін трохи заспокоївся, але вже не міг брати участі в нараді, бо постійно дивився то на білявку, то на дитину. Це був повний розрив шаблону, адже заведено, що батьки повинні ховати дітей і не можуть приводити їх у робочий простір.

Ірина Славінська. «Іване Івановичу, це Ірочка»

Ми з Тетяною Трощинською приїхали на ефір до одного обласного центру. Мали брати інтерв’ю в голови обласної державної адміністрації. Назвімо його Іваном Івановичем.

Коли він прийшов, працівниця департаменту зв’язків із громадськістю підвела його до нас і каже: «Іване Івановичу, знайомтесь, це Танічка і Ірочка».

У нас щелепи повідвисали. Як тепер починати діалог із головою ОДА? І цей прекрасний Іван Іванович каже: «Дуже приємно, а я Ваня». Всі посміялись, і цей жарт героя дав старт для нормальної розмови в ефірі. Це приклад вдалої комунікації, але чоловіки поводяться так досить нечасто. Частіше івани івановичі залишаються у статусі іванів івановичів, а жінки біля них — танічками та ірочками.

Лариса Денисенко. Не підставляти другу щоку

Коли під час інтерв’ю до мене звертаються в пестливо-зменшувальній формі — Ларисочко, — я називаю це суфіксовою неповагою. Варто показати, як це недоречно. Не обов’язково звертатись до співрозмовника «Сашечко» чи «Колічко», можна просто сказати «спасибічки» — розумна людина це вхопить.

Читайте також: У новому тисячолітті всі українські президенти "палились" на сексизмі. Найяскравіші приклади Ющенка, Януковича та Зеленського

Був у мене продюсер, який любив принижувати людей незалежно від статі. Для жінок у нього була одна стратегія, для чоловіків інша. Говорив він дуже тихо, щоб до нього дослухались. Коли людина так говорить, ти, щоб почути, нахиляєшся до нього — навіть ця поза була принизливою. Люди виходили з його кабінету в сльозах.

Коли мені з двома колегами настав час до нього зайти, я сіла на краю стільця й почала говорити так само тихо. Він не мав мені що закинути, тому відкашлявся і сказав: «Сядьмо за стіл для переговорів». І почав поводитися з нами зовсім інакше.

Я дуже не люблю відповідати на недружню поведінку такою самою поведінкою, але інколи це один із найпростіших способів відновити повагу і до себе, і до людей у твоїй команді. Бувають моменти, коли не хочеш бути християнкою й підставляти для ляпаса другу щоку.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і Telegram

Дарина РЕБРО


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування »  

Новини