Випадково вдалося поспілкуватися з двома цьогорічними випускниками магістратури одного з провідних педагогічних університетів.

Пишу "провідний" з великою долею іронії, бо давно маю сформоване переконання в тому, що справжніх педуніверситетів у нас давно немає: ні "провідних", ні аутсайдерів. Замість них – є своєрідні супермаркети з продажу дипломів на будь-який смак і запах...

30 хвилин розмови з тими, хто завтра гіпотетично може прийти в шкільний клас на учительську кафедру, дали підстави зробити два висновки. Перший – працювати в школі у моїх візаві немає абсолютно ніякого бажання. У крайньому випадку школу розглядають, як один із найнебажаніших серед малобажаних варіантів працевлаштування. Гірше для них може бути лише несподіване заміжжя. Другий – вони не володіють знаннями елементарних азів педагогічноі діяльності, школевлаштування та своєї учительської місії.

Читайте також: Все про ЗНО 2019: цифри, підсумки, рекорди

При цьому, у дипломі кожного із них чітко зазначено, що учительську кваліфікацію отримали і хоч завтра можуть починати сіяти розумне, добре, вічне. Страшенно не заздрю директорам шкіл, до яких прийдуть працювати такі "сіячі". Але розумію, що у багатьох школах і таким будуть радіти, бо ж хоч вакансії закриють.

Пишу це і згадав, як нещодавно читав у ФБ душевний стогін директора сільскої школи, яка розташована на відстані 3 км. від київської Кільцевої дороги, про наявність у школі 9 (!) учительських вакансій. Але це ті вакансії, які вже є. Активні вакансії. А є ж іще й так звані "пасивні вакансії". Це вчителі які працюють, але було б краще, коли б вони не працювали.

Ми багато років соромязливо замовчуємо інформацію про те, яка кількість шкільних педагогів апріорі не може працювати в школі через низький рівень кваліфікації та ненависть і байдужість до учнів. А таких дуже й дуже немало. І, на жаль, за останні двадцять років нічого не зроблено для того, щоб таких позбутися. Точно так, як і для вирішення проблеми забезпечення шкіл новими педагогічними кадрами, готовими до учительської діяльності.

Якщо відверто, то великі надії в контексті очищення я покладав на сертифікацію. Й досі переконаний тому, що лише учительський диплом не може бути єдиною перепусткою в шкільний клас. Диплом може бути однією з умов для отримання сертифікату (ліцензії), котрий/ котра дають право вчителювати. І кожні пять років учитель повинен підтверджувати своє право мати такий сертифікат/ліцензію. Так є в багатьох країнах світу. Але у нас сертифікація набула зовсім іншої сутності.

Читайте також: Бути другорічником не соромно. Соромно бути неуком – заслужений вчитель України

На мою думку – недоречної та малоефективної в контексті забезпечення нової школи новим учителем. Стосовно підготовки нових педагогічних кадрів у системі вищої освіти, то тут усе-таки потрібно щось розпочинати робити. А не балакати, творити концепції, захищати дисертації з професійної підготовки вчителя та проводити науково-практичні конференції. А у цьому щось мають бути зосереджені хоча б три важливих дії: спеціальний відбір до університетів бажаючих стати педагогами; абсолютно оновлені зміст та організація підготовки майбутнього вчителя, насамперед, на засадах дуальної системи організації навчального процесу; нові кадри вчителів, які навчать майбутніх вчителів.

На жаль, від вирішення хоча б однієї із цих проблем ми дуже й дуже далекі. Ще більш прикрим є те, що про них і не говоримо. Отже, вони були, є і будуть поза полем уваги... Як не прикро це усвідомлювати.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram