Прийдешні вибори до парламенту стануть меседжем України до всього світу, але треба знайти правильні слова, щоб розповісти цю історію, пише для НВ Іван Верстюк. 

Україна в нинішньому світі має не так багато засобів для самовираження. Глобальний світ держав і відносин між ними розкладений на складні геополітичні пасьянси. Світ бізнесу пішов далеко вперед, поки ми повторювали один одному мантри про технології та інновації. Тому в України залишилися вибори як засіб продемонструвати обом цим світам, що у нас на думці.

Я — давній читач британського тижневика The Economist. Про Україну він пише нечасто, відбуваючись невеликими нотатками з хлесткими цитатами то журналістки Юлії Мостової, то політолога Володимира Фесенка. А на підставі статей в цьому виданні приймають рішення ті, хто всім нам може зробити добре. Це — інвестори з тугими гаманцями.

Мені дуже хочеться, щоб коротенька стаття в The Economist про результати парламентських виборів в Україні вийшла позитивною і викликала інтерес. Соціологія вже більш-менш чітко показує, яким буде наступний український парламент, але від нас і наших галочок в бюлетенях все одно дуже багато залежить.

Поставивши ці самі галочки, ми повинні знайти правильний тон, щоб самим розповісти світу про вибори. У кожного з нас у соцмережах є френди-іноземці, і якщо ми своїми ж постами перетворимо вибори і їх результат на цирк, не треба дивуватися, що цирком їх назвуть і західні медіа.

Читайте також: Сейчас нужна не люстрация, а реальные "посадки" – Тимошенко. ВИДЕО

Кілька тижнів тому я опинився в галасливій компанії журналістів з різних країн — Філіппін, Китаю, Південної Африки, Румунії, Італії, Мексики. Кожен з нас розповідав колегам про свою країну — з келихом в руці, а тому чесно і не добираючи слів.

Мої спроби щось говорити про продажну українську політику і корупцію були зупинені журналістом з Південної Африки. «Я мріяв би жити в Україні», — сказав колега, чоловік середніх років британського походження. Чесно скажу, я ніколи не чув, щоб хтось мріяв жити в нашій країні.

Я виніс із цього зауваження урок. Не можна ні собі, ні комусь ще дозволяти нав’язувати нам думку про Україну, яка показує стан справ гірше, ніж він є насправді. Спроби нав’язати таку думку можуть мати різні форми — натхненної фейсбук-публіцистики, гарячих телеефірів з відточеним сценарієм, передвиборних промов політиків з невисоким рейтингом, обіцянок виїхати з країни найближчим часом та багато інших.

Україну не можна шантажувати її проблемним минулим. Мовляв, завжди все було погано, а якщо не погано — то в усякому разі не дуже, і тому зараз теж не потрібно чекати чогось хорошого. Але змінилися ми, наше ставлення до політики і життя, наше ставлення до держави і до діалогу між ним і нами. Я помітив, з якою прохолодою в столичних компаніях сприймають тих, хто любить позгадувати 1990-ті, 2000-і. Всі розуміють: сьогодні все інакше. Органічного зв’язку між, умовно кажучи, 1992-м роком і 2019-м для України немає. І це нормально для демократії, що розвивається, яка народжується кожен день, тут і зараз.

Ми здорово подорослішали за останні п’ять років. Навчилися відрізняти, де ProZorro, а де псевдопатротізм. Де зростання економіки, а де бурштинова мафія. Де євроінтеграція, а де плескання в звичному болотці корупційно-політичних договірняків. Але у цього дорослішання є своя ціна, яка тягне за собою зобов’язання бути в діалозі з державою, а не в стані вічної опозиції до неї. Серйозно, іншої держави не буде. Вона все так само буде видавати нам паспорти, реєструвати наші шлюби і розлучення, штрафувати за перевищення швидкості, збирати податки і акцизи, захищати від «русского мира», зустрічати бадьорим прикордонником в світло-зеленій формі в аеропорту Бориспіль.

Зрозуміло, що держава — це надбудова над бізнесом і бажано, щоб ця надбудова мала правильну регуляторну ідеологію. Але ж для того ми і вибираємо парламент. Можна пофарбувати нашу надбудову в жовто-блакитні кольори і розповідати всьому світу, що у нас найкраща надбудова на світлі. А можна спробувати найняти фахівців, щоб вони зробили нам якісний європейський дах.

Читайте також: У четвер так і не відбулося позачергове засідання Верховної Ради, яке пропонував Зеленський

Мова не йде про те, чи потрібно бути оптимістом, песимістом, реалістом, скептиком, циніком, запеклим знавцем підкилимних розкладів або ще кимось. Йдеться про майбутнє, а для України, на відміну від розвинених країн, саме воно — ключовий актив. Актив, під який ми отримуємо грантове і боргове фінансування, прямі інвестиції, позитивні прогнози експертних центрів, та й просто дружнє і приязне ставлення на впливових міжнародних конференціях. І якщо ми будемо над своїм політичним майбутнім насміхатися, то і воно посміється над нами.

Ми всі звикли чути, що в України є великий потенціал, але ось ніхто не знає, як його виміряти. Можна, звичайно, виміряти запаси газу і вугілля, підрахувати кількість елітних автомобілів і наручних годинників з декларацій чиновників, зробити естімейт відкладеного олігархами на офшорних рахунках і змусити Держстат все це зашити в наш показник ВВП. Але і це не буде потенціал країни. Її потенціал — це те напрочуд приємне відчуття, яке відчуває кожен з нас, завершивши великий проект або впоравшись з масштабним завданням.

Парламентські вибори — це і є той самий великий проект, який нам треба спільно завершити. І не тільки проголосувати, а й знайти слова, щоб в контексті результатів виборів говорити ними про майбутнє, в якому всім нам захочеться жити.

У нас буде нова Верховна Рада, а у Верховній Раді будемо ми. Я впевнений, ми не дамо один одному засумувати. А якщо серйозно, то небайдужість до дій майбутнього парламенту і уряду особисто в моїх очах набагато важливіше сотень прочитаних книг про героїчну історію України. Героїчна історія — з дивізією Галичина, з дисидентами, з Помаранчевою революцією і Революцією гідності — вже нікуди від нас не дінеться. Нам же треба писати нову історію, це набагато цікавіше.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram