Спроби зрозуміти, хто може стати новим прем'єр-міністром України, із незрозумілої причини обходять стороною розмову про те, як саме буде обраний новий голова уряду.

А в цьому й полягає суть того, що відбувається. Вирішальне слово буде не за коаліцією, не за "партією влади", а за однією людиною – президентом Володимиром Зеленським. І це – принаймні з точки зору кадрової політики – повертає нас у часи Леоніда Кучми і Віктора Януковича.

Читайте також: Портников: Українці проголосували не за "Слугу народу", а за персональну відповідальність однієї людини

Ні Віктор Ющенко, ні Петро Порошенко не могли вирішити одноосібно, кому керувати урядом нашої країни. Юлія Тимошенко стала прем'єр-міністеркою України не тому, що цього дуже хотів Ющенко чи тим паче його соратники, а тому що вона та її партія мали мандат народної довіри. Арсеній Яценюк став прем'єр-міністром України не тому, що цього хотів Порошенко, а тому, що він і його партія мади мандат народної довіри. Та й обрання Володимира Гройсмана стало результатом складних політичних домовленостей, пошуку компромісу між різними силами в коаліції.

Знаю, що багатьом українцям це ніколи не подобалося. Але саме так повинна функціонувати влада в цивілізованій країні. Прем'єр та уряд не повинні бути заручниками президентських амбіцій і вже тим паче президентського навіженства. Уряд повинен ухвалювати жорсткі, часом не дуже популярні рішення й не думати про те, як це відіб'ється на рейтингу глави держави та народній любові до чергового месії. Це і є баланс влади, відсутність якого неминуче призводить не стільки навіть до економічних, скільки до політичних катастроф. Доведено Кучмою і Януковичем.

Але українці, як і раніше, сповнені рішучості покласти всю відповідальність за майбутнє країни – і своє майбутнє – на одну людину. Нехай президент вирішує! І головний висновок президентських і парламентських виборів 2019 року – що цю логіку поділяють не тільки представники старшого й середнього покоління, яких довгі десятиліття виховували у традиціях відсутності політичної конкуренції, вождизму й віри в "доброго царя".

Читайте також: Думати й діяти треба швидко: Пекар пояснив, який уряд потрібен країні

Цю логіку повною мірою поділяє і українська молодь – принаймні, та, що залишається в країні.

Ніякої трагедії в цьому, ясна річ, немає, і я не посипав би голову попелом. Жодному народові, навіть дуже архаїчному, не вдавалося ще обдурити історичні процеси. А це означає, що Україна дуже повільно, але певно рухатиметься в бік цивілізованого світу – просто залишатиметься найбільш неблагополучною та бідною його частиною. Росія буде так само повільно, але певно деградувати й намагатися не дати нам можливості розвиватися – але в неї все одно нічого до кінця не вийде саме через її власну деградацію та відсталість. Ми йтимемо вперед із тим населенням, яке маємо – тому що народи і часи не вибирають.

А шанс провести у країні справжні зміни отримають діти, а може, й онуки сучасних українців. Побажаємо їм успіху.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram