Неухильне зменшення кількості населення України стало вже національним лихом. Демографічні втрати є просто страшними: з 1993 року, коли вперше було зафіксовано зменшення людності України, до 2019 року кількість населення України зменшилася на 9,858 млн. осіб, або на 19 % (з понад 52 млн осіб на початку 1993 року до понад 42 млн на початку 2019 року). А 10 млн. осіб – це приблизна кількість населення таких держав як Білорусь, Греція, Португалія, Угорщина, Чехія; і дві Ірландії чи Хорватії. Внаслідок таких негативних тенденцій Україна за кількістю населення опустилася у рейтингу з 22 місця на поч. у 1993 році на теперішнє 33 місце в світі. Але реально демографічні втрати є ще більшими, адже значна частина мешканців України, які виїхали на заробітки, вже прийняли рішення про неповернення в свою країну на постійне проживання.

Отже, маємо справжню загальнонаціональну загрозу, яка суттєво послаблює політичний й кадрово-мобілізаційний потенціал українського суспільства, зумовлючи негативні соціальні та економічні наслідки, зокрема старіння населення, зростання економічного навантаження на осіб працездатного віку, занепад сільських поселень та знелюднення сільської місцевості.

Читайте також: Українці у Польщі: приклад вдалої міграції?

Але чому в Україні відбулася така демографічна катастрофа? У відповідях на це питання часто зустрічаються цілеспрямовані спекуляції. Зокрема, деякі політичні сили в Україні, насамперед ті, які генетично виходять з російського більшовизму, некоректно пов’язують ці негативні тенденції з геополітичними змінами (розпадом СРСР, утворенням незалежної України). На політично-публіцистичному рівні зниження природного приросту, яке стало основним чинником такої демографічної ситуації, часто однобічно і поверхово пов’язують лише із зниженням добробуту населення. Хоча насправді, як відомо, найвищі показники природного приросту характерні якраз для найбідніших слаборозвинутих держав. І саме вони й забезпечили в останні десятиліття помітний демографічний вибух у світі.

Як свідчить об’єктивний ретроспективний аналіз демографічних показників більшість передумов депопуляції (природного скорочення) населення України склалися ще у 70-80-ті роки минулого століття, коли фактично і розпочався складний демографічний перехід від традицій великої сім’ї на модель «одна сім’я – одна дитина». Це об’єктивний процес, характерний для індустріальних урбанізованих суспільств. В Західній Європі демографічний перехід розпочався ще в першій половині ХХ ст. і завершився в повоєнний період. В Україні тенденції демографічного переходу поєдналися з різними прорахунками соціальної політики тодішнього СРСР, зокрема, в негативному ставленні до сільської місцевості загалом, політиці «неперспективних сіл», пропаганді ідей концентрації виробництва у великих центрах.

Симптоматичним у цьому аспекті став той факт, що коефіцієнт природного приросту в сільській місцевості України уже з 1979 року став від’ємним, тобто кількість померлих перевищила кількість народжених. Такі тенденції намітилися найбільше в тих регіонах, де через непродуману соціально-економічну політику молоде населення сільської місцевості «ввібрали» такі великі агломерації як Київська і Харківська (Чернігівська, Сумська, Полтавська області), закладаючи передумови обвального старіння сільського населення і відповідно різкого зменшення народжуваності, що і стало основним чинником демографічної кризи в цих регіонах. Позначились тут і демографічні втрати 30-х і 40-х років минулого століття внаслідок голодомору та політичних репресій, а також масовий виїзд молоді на т. зв. новобудови п’ятирічок.

Наростання несприятливих демографічних тенденцій наприкінці 70-х років ХХ ст. призвело до того, що уже в 1980 році коефіцієнт природного приросту не лише сільського населення, а й сумарно сільських і міських мешканців п’яти областей (Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської, Чернігівської) став від’ємним. У 1985 році до цих областей додалась Кіровоградська, а природний приріст фактично усіх регіонів невблаганно знижувався. У 1990 році природний приріст став від’ємним майже в половини областей, а його сумарне значення становило лише 0,6 ‰. Разом з тим, у західних областях, з огляду на більш оптимальну вікову структуру населення, насамперед сільського, нижчий рівень урбанізації, коефіцієнт природного приросту ще тривалий час залишався додатнім.

Негативні тенденції відтворення населення, які намітилися ще у 80-і роки минулого століття, поглибилися в результаті економічної кризи 90-х років. Але безпосередньо розглядати економічний спад як основний чинник демографічної кризи аж ніяк не можна. Мова йде лише про певні накладання економічних негараздів на соціальні, а відтак і демографічні, поглиблюючи уже існуючі негативні процеси. Зокрема, це стосується зменшення кількості шлюбів і різкого зростання кількості розлучень. Економічні негаразди помітно вплинули на другу, після природного скорочення, складову загального зменшення кількості населення України – формування від’ємного сальдо зовнішніх міграцій

Згідно з офіційними даними на сьогодні в державі загалом зберігається і від’ємний природний приріст, і поступове старіння населення, і дуже високий рівень незрівноваженості статевої структури населення (жінки 53,7%, чоловіки 46,3), критично зростає кількість розлучень, залишається високою дитяча смертність, особливо у сільській місцевості. Тобто наявними є низка ознак, які свідчать про демографічну небезпеку загальнонаціонального масштабу.

В такій ситуації очевидною є необхідність активізації державної демографічної та соціально-економічної політики. Але що реально можна зробити? Повернутися до традицій великої сім’ї, практично неможливо. Так само як швидко оптимізувати статево-вікову структуру населення. Але так чи інакше відхід від моделі «одна сім’я – одна дитина» та перехід в середньому по країні на просте відтворення (одна сім’я – двоє дітей) є відповідним сучасним українським соціально-ментальним орієнтаціям і в принципі можливим за умови забезпечення порівняно незначних соціальних гарантій.

На які інші демографічні показники держава опосередковано може вплинути? Це насамперед на зменшення кількості розлучень, розробляючи програми підтримки молодих сімей, особливо щодо забезпечення житлом, роботою за фахом та ін. Такі програми якраз і вирішують низку аналогічних демографічних проблем у високо розвинутих державах Європи. Так само необхідним і реально досяжним є зменшення дитячої та неприродної смертності (на автошляхах, внаслідок аварій на шахтах та ін.).

Але так чи інакше головною соціально-демографічною проблемою є зменшення трудової міграції, яку можна вирішити лише забезпечивши суттєве економічне піднесення і відповідно – створення нових робочих місць. При цьому треба розуміти, що це реально можливо лише на основі нової індустріалізації, відкинувши ілюзію про можливу провідну роль деяких галузей сфери послуг. Тобто такі галузі також треба розвивати, але мати на увазі, що вони у змозі забезпечити роботою менше одного відсотка працездатного населення.

Читайте також: Україна увійшла у п’ятірку країн, з яких висококваліфіковані кадри їдуть до Німеччини

Важливо зауважити, що економічне піднесення і створення робочих місць у змозі суттєво обмежити й міграцію молоді задля здобуття вищої освіти у сусідніх державах, яка зараз активно підштовхується різними тіньовими способами. На жаль, поки що з боку українського уряду не видно не лише якихось кроків до активізації промислового виробництва в нашій державі, але й розуміння необхідності таких дій. Так само у стратегічному контексті гостро відчутною є потреба комплексного соціально-економічного і культурного піднесення сільської місцевості України, для чого є і сприятливі як внутрішні (насамперед значні агрокліматичні ресурси), так і зовнішні передумови (зростання світових потреб у продовольстві), але водночас в державі наявні вкрай невигідні умови господарювання, зокрема розвитку фермерського господарства.

Але замість підтримки фермерських господарств та виробничої кооперації, розвиток яких міг би забезпчити економічну основу покращення демографічної ситуації на селі, уряд на сьогодні розглядає варіанти продажу земель іноземним компаніям, яке може призвести до «непотрібності» загалом українського села і спричинити нову хвилю еміграції. Тому за відсутності реальних конструктивних дій з боку уряду щодо покращення ситуації загроза зростання демографічних втрат лише посилюватиметься.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube