Документальний фільм Надії Парфан "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго" можна побачити у кінотеатрах, що нечасто можна сказати про українське документальне кіно.

За збігом обставин, його прокат припав на період найбільшого хорового скандалу, але на відміну від іменитого хору Верьовки, хор комунальників не співає про "хату Гонтарєвої". Ця історія про інше, пише журналістка Юлія П'ятецька в блозі для hromadske.

…В першому класі я записалася до музичної школи, де серед дисциплін був хор, який я від самого початку затято прогулювала. Співати з усіма щось бадьоре, повчальне та піднесене мені було нецікаво, на підсумкових виступах мене ставили в останній ряд, де я похмуро відкривала рота. Любов до хорових співів мені так і не вдалося прищепити. Тому я зовсім не чекала, що хор "Чорнобривці" Івано-Франківського "Теплокомуненерго" мене так розчулить, і я почну хлюпати носом з перших хвилин. Сентимент столичної мешканки щодо комунальників виявися для мене повною несподіванкою. Як загалом і вся стрічка, яку Надія Парфан присвятила своїм бабусі та дідусеві. Дід Надії стояв у витоків центрального опалення Івано-Франківська, віддав цій системі понад 30 років, мати й досі там працює. Це сімейна історія. Але до певної міри.

Одна з головних проблем незалежного українського кіно – його відокремленість від сучасної людини з її звичайним життям. Нестримна патріотична героїзація минулого і усілякі творчі фантазії митців цілком зрозумілі, але наше кіномистецтво за роки незалежності так захмарно відірвалося від пересічної людини, що кожна більш-менш людяна спроба стає подією. Я дивилася це кіно як епос. Як одкровення. Я дивувалася, що так мало розумію про людей.

Читайте також: Чому всім нам варто подивитися "Співає Івано-Франківськтеплокомуненерго"

Фільм Надії Парфан, окрім всього іншого, виявися цікавим зануренням в паралельний світ, про існування якого ти навіть не здогадуєшся, хоча він тісно пов`язаний з тобою. Хто з нас не переймався проблемою тепла в своїй оселі? Нервово не телефонував до диспетчера і аварійної служби, коли щось знов проривало і заливало? Не скаржився, не проклинав, не матюкав тих диспетчерів і ті служби? В цьому паралельному світі виснажливі одноманітні робочі будні, невдячна праця, вічна нестача всього – інструменту, грошей, людей, часу, сил. Там досі існує профспілка, профком, збори, на яких обговорюють несподівані речі – наприклад, участь в перетягуванні канату на честь Дня незалежності. Честь не можна осоромити, канат треба тягнути, "головне – виступити, а не перемогти", – пояснює голова профкому. Це залишки того минулого, про яке ми начебто й думати забули, але ось – подивіться. І дивним чином ці залишки зовсім не дратують, а розчулюють.

Заклопотані працівники "Теплокомуненерго" проводять значну частину життя в захаращених кімнатах, незатишних цехах, пораються в брудних, затоплених підвалах, бігають по екстрених викликах, цілодобово вислуховують не завжди цензурні скарги вічно обурених громадян. Від цього соціального трешу міг би статися напад нудьги та смертної туги, але майже кожну хвилину тебе осягає несподівана любов до ближнього. Власне, цей фільм про любов. Про тепло.

"Спочатку – тепло, потім – пісня", – каже голова профкому Іван Васильович. Ця сімейна історія про нас усіх, це справжня творча вдача.

Імовірно, відзнятим матеріалом можна було розпорядитися інакше, і, як нерідко буває, врешті-решт, зробити щось нестерпно пафосне й шароварне про простих трудівників, які самовіддано несуть свій прапор попри негаразди. Але цей фільм не про прапор, а скоріше про те, що навіть недорікувате скорочення "теплокомуненерго" несе на собі відбиток тепла.

Актова зала, де кожної середи о 15.00 відбуваються репетиції, розташована поряд з ремонтним цехом – стіна до стіни. У хору є художній керівник, жінок помітно більше, ніж чоловіків, і зовсім немає молоді. Голова профкому теж співає, "Чорнобривці" – його гордість, втіха й радість, він вболіває за пісню всією душею, і в цьому ставленні літньої людини є щось щемливо наївне, майже дитяче. Заспівав невчасно, сплутав слова, розгубився, як дитина.

Читайте також: Фільм про родину з окупованого Луганська отримав спеціальну відзнаку Варшавського кінофестивалю

Стрічка Надії Парфан Івану Васильовичу в цілому сподобалась. "Так є, але так не мало б бути", – сказав він після перегляду. Сама Надія каже, що іноді дивується цим людям, які наче перебувають у якомусь дзені.

В них роками не змінюються умови праці, стабільно низька зарплатня, високі вимоги та безкінечні нерви. А коли місто стоїть без тепла – образи і прокльони розлючених мешканців, яких не цікавить, хто саме в чому винен.

Чому ж вони все це терплять? Чому не повстають? Хтось з рецензентів писав, що цей фільм треба обов’язково переглянути високим держслужбовцям і подивитись в очі тим, кого вони традиційно не помічають.

Все так. Держслужбовцям корисно дивитись і в очі, і далі власного носу, але, на мій погляд, кіно головним чином не про тяжкі умови і комунальні проблеми, не про безмежне людське терпіння. Цей лагідний щирий фільм просякнуто не нудьгою та безвихіддю, а світлою іронією і повагою до звичайного життя. Це якийсь наш незбагненний дзен, подекуди зворушливий, подекуди кумедний. Люди взагалі кумедні, коли спостерігаєш за ними збоку. Особливо, коли впізнаєш в них себе.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube