В системі атестації висококваліфікованих наукових кадрів не одне десятиліття відбувалися реорганізації і вдосконалення, боротьба зі зловживаннями й поблажливістю.

Причому всі зміни були спрямовані на одне – посилення бюрократичного контролю і створення нових перепон для здобувачів вчених ступенів.

Сьогодні система вийшла на "нечувану висоту" – навіть кандидатські (доктора філософії) дипломи підписує особисто міністр освіти і науки – такого рівня державного контролю не досягла ще жодна країна світу!

Природно задати питання: і що пустопорожні та компілятивні дисертації тепер у нас вже не захищаються?!

На жаль, цього ми стверджувати не можемо – скоріше навпаки: схоже, що їх стало навіть більше.

Розуміють це і бюрократи, які видумують "для посилення вимогливості і контролю" нові й нові перепони та формальні вимоги.

Звичайно, в рамках того типу мислення, яке притаманне бюрократії, вони нічого іншого крім формальних суто бюрократичних підходів видумати не можуть.

В той же час ці формальні обмеження цементують і зміцнюють корупційну піраміду, на яку перетворилася вітчизняна система атестації висококваліфікованих наукових кадрів, і яка їх годує.

Читайте також: У якому напрямку реформувати вищу освіту в Україні?

Якось мені випадково потрапив на очі "прейскурант" одного з університетів, в якому серед витрат, які має взяти на себе здобувач наукового ступеню, була передбачена ще й чимала сума, зашифрована під назвою "резервний фонд", щодо якого давалось усне пояснення: призначений він для "улагодження проблем", що виникають в апараті МОН перед затвердженням дисертації (детальніше про це у "Дзеркалі тижня" №49 (395), 21 грудня 2018).

Це на додаток до багатьох інших виплат: голові спеціалізованої вченої ради, опонентам, рецензентам, на обов’язковий банкет і т.п.

Загальна сума витрат, які реально виплачують при захисті в багатьох університетах вже перевалила за 100 тисяч гривень, тобто вийшла далеко за межі тих коштів, які доступні молодим науковцям, навіть якщо до їх збору підключаються батьки і близькі родичі.

Усвідомлюючи це, важко стриматись і не вийти за рамки нормативної лексики.

Адже свідомо (чи може не до кінця усвідомлюючи весь трагізм ситуації?!.) люди, вписані у вітчизняну систему атестації наукових кадрів, у період, коли наука Україна вийшла на межу вимирання і єдиним шляхом її порятунку є максимальне залучення у наукові колективи молоді, вимагають з тих, хто все ж наважується йти цією нелегкою дорогою, такі суми, яких вони ще в житті не бачили.

Тобто фактично робиться все, щоб у науку молодь не йшла.

В результаті система атестації наукових кадрів у нашій країні перетворилася на потужне гальмо розвитку науки і становить сьогодні пряму загрозу збереженню, а тим більше – відродженню наукового потенціалу держави.

Але сама думка про те, що цю систему можна ліквідувати, викликає жах у бюрократів: як же це можна, адже за наукові ступені держава забезпечує велику доплату працівникам науки і хіба можна залишити без контролю правомірність нарахування такої доплати?!.

Давайте спробуємо проаналізувати цю ідею спокійно.

По-перше, часи, коли доплата за ступінь була порівняно великою, давно минули.

По-друге, чому ні в кого не викликає сумнівів, наприклад, підвищення заробітної плати слюсарю чи токарю, який отримав вищий кваліфікаційний розряд?

Цей розряд присвоює йому кваліфікаційна комісія, яка складається із фахівців. І ніхто не ставить питання про те, що документ про його присвоєння повинен підписувати міністр або якийсь особливий орган державної влади. Держава довіряє фахівцям із слюсарної чи токарної справи оцінювати рівень кваліфікації відповідної особи.

Чому ж вона не довіряє науковцям?

Адже ніхто, крім них, не може дати кваліфіковану оцінку дисертаційних робіт. Всі інші "інстанції", які проходить дисертаційна робота – то лише вираження недовіри до фахівців.

В сучасній науці настільки диференціювалися напрямки досліджень, що розібратися в їх деталях нерідко не можуть навіть дослідники із суміжних напрямків. Тож не дивно, що для представників бюрократичного апарату про це й мріяти не доводиться. Тому вони й намагаються запровадити якомога більше формальних показників і пересторог, які були б їм зрозумілими.

І серйозним аргументом на користь такого підходу багатьом здається той факт, що успішно захищається певна частина нікудишніх дисертацій.

Але давайте розберемося, чому це відбувається.

На моє і моїх колег-наукознавців переконання, причина в тому, що підготовка науковців і оцінка їх кваліфікації зусиллями працівників МОН України була відірвана від науки.

Спеціалізовані вчені ради створювались лише за одним критерієм – наявність у даній установі докторів наук. Питання ж про те, чи є в даній установі справжня наука при цьому навіть не ставилось.

От і прийшли ми до ситуації, коли в Україні з понад тисячі (1017) спеціалізованих вчених рад 196 (тобто 19,3%) створені в інститутах всіх наших національних академій наук разом узятих і в той же час 797 (тобто 78,4%) у вищих навчальних закладах.

Це при тому, що об’єм виконуваних наукових досліджень у вищих навчальних закладах більш ніж утричі менший ніж у Національних академіях наук (зокрема, у 2,4 рази – ніж у НАН України).

Нагадаємо, що йдеться не про навчання в школярсько-студентському розумінні цього слова, а про підготовку дослідників, здатних самостійно виконувати експериментальні та теоретичні дослідження у певній галузі науки.

Цьому не можна навчитися, не приймаючи безпосередньої участі в серйозній науковій роботі. У цю азбучну для науковців істину ніяк не може повірити апарат МОН, більш того – вони активно нав’язують уявлення, що це просто чергова стадія навчального процесу, пряме продовження шкільної та вузівської програми (це дуже виразно продемонстровано в останній редакції закону "Про вищу освіту", до якого майже силоміць втиснено і систему підготовки та атестації висококваліфікованих наукових кадрів).

В жодному разі не заперечуючи, що і у вищих навчальних закладах теж, в принципі, може виконуватись серйозна дослідницька робота, все ж хочу підкреслити: наведені вище цифри свідчать, що в реальному житті науки у них надто мало – у всякому разі, непропорційно менше, ніж можна було б чекати при такому розмахові аспірантури та спеціалізованих вчених рад. 

Справа в тому, що умов для наукової роботи у вишах нашої країни не створено: викладачі настільки завантажені викладацькою роботою та з року в рік наростаючим об’ємом бюрократичної звітності, що їм здебільшого не до науки.

Соціологічні дослідження свідчать, що 60% докторів наук у вищій школі практично припиняють дослідницьку роботу після захисту дисертацій, обмежуючись деякою її імітацією.

Зрозуміло, що, будучи членом спеціалізованої вченої ради, доктор наук, який сам змушений писати компілятивні роботи, імітуючи дослідницьку діяльність, не буде надто суворо судити про пошукача наукового ступеня, який на подібних роботах намагається захистити дисертацію.

Тим більше, що він на цьому ще й отримує чималий дохід – дехто з молодих докторів навіть хвалиться, що опонування на захистах дисертаційних робіт дає йому значно більший заробіток, ніж робота на кафедрі.

Все це безпосередній результат не тільки масового поширення корупції, а й перш за все того, що "заради економії коштів" у нас було заборонено державним установам оплачувати роботу спеціалізованих вчених рад, переклавши всі витрати на тих, хто хоче захистити дисертацію (хоча оплата ця була дуже скромною).

Основним критерієм при створенні спеціалізованих вчених рад вважається наявність в даній установі значної кількості докторів наук відповідної спеціальності (не менше 9!), які до того ж обов’язково працюють саме в цій установі.

Чому?!

З точки зору здорового глузду здавалось би, що участь в роботі таких рад працівників інших організацій тільки сприяла б посиленню об’єктивності оцінки робіт, що виносяться на захист.

В деяких країнах взагалі вважається правилом залучення до цього сторонніх науковців, навіть іноземців.

У країнах Заходу таких проблем нема – там відповідальність за рівень дисертаційних робіт повністю покладена на університети і науково-дослідні установи, і молоді доктори філософії навіть на візитках не просто вказують свій науковий ступінь, а обов’язково пишуть, якою установою ця ступінь присвоєна.

Вони роблять це тому, що реальна престижність цього ступеня прямо пропорційна науковому авторитету організації, яка його присвоїла.

В той же час далеко не всім науковим установам та університетам (наприклад, у США) надано право присвоювати вчені ступені. Таке право надається тільки тим з них, хто має достатньо високий науковий авторитет.

При цьому в багатьох випадках питання про склад фахівців, які оцінюють якість і рівень дисертаційної роботи вирішує керівництво відповідного університету чи інституту, часом запрошуючи до участі в таких радах і авторитетних зарубіжних вчених.

Тож, коли МОН України почав широко рекламувати експеримент по створенню тимчасових рад для захисту дисертацій у відповідності з ініційованою міністерством постановою Кабінету міністрів "Про проведення експерименту з присудження ступеня доктора філософії" (від 6 березня 2019 р. № 167), багатьом здалося, що нарешті й в Україні вирішили скористатися досвідом західних колег і принаймні почати рухатись у цьому напрямку.

Проте більш детальне знайомство із затвердженим згаданою постановою порядком проведення експерименту переконує, що насправді все якраз навпаки.

Якщо в західних університетах формування подібних експертних рад повністю довірено керівництву університетів чи науково-дослідних інститутів, та їх вченим радам, то в Україні передбачено досить складну процедуру узгодження, в якій ключову роль бере на себе все те ж міністерство. 

На 12 сторінках написаного дрібним шрифтом (11-й кегль) положення намагається передбачити, як зловити "цих клятих вчених" на порушеннях і зловживаннях.

Взагалі весь цей документ (на мій погляд – справжній шедевр бюрократичного мистецтва паперотворення) пронизаний недовірою до науковців і науки (особливо до керівників наукових колективів!), а також переконанням, що здобувачі наукових ступенів – в переважній більшості своїй пройдисвіти, які намагаються "прорватися у науку" нечесним шляхом.

Фантазія його авторів породила цілий ряд додаткових вимог і обмежень та паперів, яких не було раніше.

Регламентується кожен крок, а щоб ніхто не відступив від стандарту, запроваджується обов’язкова аудіо та відеофіксація захисту, яка має бути оприлюднена не пізніше наступного дня після захисту на сайті установи.

Вводиться в офіційний обіг сумнівне поняття "самоплагіат" (заборона повторювати в дисертації свої власні опубліковані думки і результати), біоетична експертиза і т.п.

Не дивно, що для забезпечення виконання всіх цих процедур і регламентів стає необхідним створення в установах спеціальної бюрократичної структури, яка в затвердженому Кабінетом Міністрів положенні іменується "структурним підрозділом закладу вищої освіти (наукової установи), який забезпечує діяльність рад".

Отже насправді бюрократія зуміла перетворити цей задум майже на його протилежність, обумовивши створення цих тимчасових рад ще більш складною процедурою і не відмінивши при цьому затвердження в міністерстві вже захищених дисертацій.

Замість великої мороки щодо створення ради, яку доводилось виконувати один раз на кілька років, як це робилося досі, тепер інститути мають робити це за ще більш жорсткою і марудною процедурою кілька разів на рік – на кожний захист окремо.

Тільки люди, щиро переконані, що прирощення числа докторів філософії в Україні – це зло, з яким треба боротися, могли створити такий бюрократичний шедевр.

Вважати ж, що це наближення до європейських підходів і стандартів можуть тільки ті, хто зовсім не розуміє суті питання.

Читайте також: Європейська вища освіта в Україні, чи знову "ямковий ремонт" системи освіти радянської?

Невже у нової влади, яка декларує свій новаторський підхід до всіх сфер державного управління, не вистачить рішучості зламати просяклу корупційними схемами піраміду, в яку перетворилася система атестації висококваліфікованих наукових кадрів в Україні?

Адже вона стала справжнім гальмом розвитку наукового потенціалу країни, нечувано ускладнивши прихід молоді в науку.

Це стало ще одним потужним фактором втрати престижності наукової професії на додаток до того, що оплата праці науковців ніяк не сприяє збереженню цієї престижності.

І відбувається це, на жаль, в ситуації, коли зусиллями попередніх урядів наука України доведена до критичного стану, і для її виживання необхідно забезпечити значне зростання притоку молоді.

При цьому, якщо загалом для врятування української науки, збільшення її впливу на зростання економіки потрібні значні зусилля і значні кошти, то для розв’язання проблеми виведення системи атестації висококваліфікованих наукових кадрів на рівень європейських стандартів (а це дуже суттєвий елемент у вирішенні цієї проблеми) потрібна лише політична воля.

За наявності такої політичної волі ми, наукознавці, могли б у стислі терміни підготувати для цього проекти відповідних законодавчих та нормативних актів, які визначали б науково обґрунтовані критерії для визначення наукового рівня установ, що можуть претендувати на отримання атестаційних ліцензій, а також значно спростили б всі процедури захисту дисертаційних робіт, позбавивши їх надуманих формально-бюрократичних вимог, породжених хворобливою уявою далеких від реальної науки управлінців.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube