MENU

Європейська вища освіта в Україні, чи знову "ямковий ремонт" системи освіти радянської?

672 0

Освіта в Україні

Україна знову і знову опиняється на роздоріжжі. Тепер це результат так званого "електорального Майдану", суть якого у прагненні людей до кардинальної зміни еліт і політичної найперше.

До цього українським елітам вдавалося, навіть після обох Майданів, навіть проходячи через горнило виборів, якось не дуже то й мінятися.

Прийнявши у спадок від радянської парт-госп-номенклатури Україну як незалежну державу, українські еліти сприйняли від неї і основні її вади.

Скажімо, яскраво номенклатурний характер мав процес приватизації державного майна, будучи переходом цього майна у власність передусім наближених до влади людей.

Утім, якщо спробувати охарактеризувати власне бачення українськими елітними колами процесів, що відбувалися і відбуваються в Україні та за її межами, то інакше ніж інфантильним це бачення назвати не можна.

І чи не найбільш яскраво незрілість цих кіл виявилась (окрім, приміром, ставлення до армії) у баченні того, що стосується освіти взагалі і вищої освіти зокрема.

Славослів’я радянській системі освіти до недавнього часу було загальним місцем у середовищі інтелектуальної української еліти, а часткове розвінчання цього міфу є безперечною заслугою колишньої міністерки освіти.

Читайте також: У якому напрямку реформувати вищу освіту в Україні?

Тому нічого дивного немає і у ледве не повному ігноруванні політиками здавалося б очевидного. Того, що повноцінний перехід на рейки ринкової економіки без капіталізації освітянських послуг (передусім вищого рівня) і, загалом, без створення ринкових умов поповнення людського капіталу, просто неможливий, прирікаючи усі реформи і будь-яке прагнення до економічного прориву на неминучий провал.

Інакше кажучи, якщо суспільство та еліти не налаштовані на зміни у якості самих еліт, що врешті може забезпечити лише вища, а передусім університетська освіта, усякий поступ у ринкових перетвореннях стає просто неможливим.

А реформаторські зусилля окремих ентузіастів зверху або знизу, у найкращому випадку можуть бути половинчастими, а їх незворотність постійно ставитиметься під сумнів. Що ми і спостерігаємо практично в усіх сферах суспільного життя. 

Про усе сказане вище свідчить, зокрема, і відчайдушний прес-марафон президента – освіта, зокрема вища, явно не у пріоритеті у суспільства.

Навіть взявши до уваги конспірологічні чутки про штучно створене враження низького рівня вітчизняної журналістики, чотирнадцять годин, протягом яких ця тема навіть не піднімалась, ще раз підтвердили, що у суспільстві немає усвідомлення важливості освітянської теми.

Був, правда, однин епізод, коли в кулуарах, серед питань, на яке б хотілося почути відповідь від президента, було згадано про освіту, утім, не факт, що якраз про вищу. Це саме той виняток, що яскраво ілюструє стан розуміння освітянських проблем як у суспільстві, так і у владі.

Не зважаючи на концентрацію саме в освітянській сфері, як і в АН України, найпотужнішого інтелектуального потенціалу, ні про які реальні реформи з часу здобуття незалежності ні там, ні там поки що не йдеться.

А піднятий останнім часом минулими очільниками Міністерства освіти і науки, навіть дещо штучний ажіотаж навколо так званої "нової української школи", не стільки відтінив проблему вищої школи, скільки відсунув її ще далі у тінь.

У той же час спілкування і з колегами-викладачами, і з тими, від кого залежить можливість реформування вищої освіти в Україні, змушує зробити невтішний висновок, що чим вище по адміністративним сходинкам просунувся співбесідник (завкафедрою, декан, ректор, міністр), чим краще почуває себе в існуючій системі, тим менше бажання змінити саму цю систему.

І по-людські усіх можна зрозуміти – коли у тебе особисто усе добре навіщо щось змінювати?

Згадується бесіда з колишньою міністеркою освіти (тоді вона ще була на посаді Голови відповідного комітету Верховної Ради), якраз після розстрілу Майдану, влаштованого "проффесором" Януковичем. Під враженням недавніх подій на питання, коли чекати змін на краще у вищій школі, очевидно маючи на увазі шалений опір можливим реформам, майбутня міністерка прохопилась: "Майдан потрібен у кожному виші!"

Як тоді, так і зараз, не з руки було б ставити зустрічне, занадто болюче питання: "Так що і "Небесна сотня" потрібна у кожному виші?"

Тобто, чому треба комусь "лягати на амбразуру", героїчними зусиллями виправляючи небажання, злочинні помилки, некомпетентність і явний саботаж реформам у владних кабінетах?

Або, ще більш незручне вже просто риторичне питання: навіщо тоді взагалі було після першого та другого Майдану міняти президентів, парламент і міністерства – тих, хто сидить у кабінетах, залишаючи незмінними взаємозв’язки самих цих кабінетів (передусім фінансові) та консервуючи шляхи потрапляння у ці кабінети.

Не змінюючи ті соціальні ліфти, які забезпечують владні кабінети певним чином підготовленими кадрами, не можна просунутись у жодній реформі.

Як і тоді, так і тепер знову-таки по-людські зрозуміло, що усі міністри колись перестають бути міністрами і щоб, як сказали б за "совка", підготувати собі "запасний аеродром", не бажають конфліктувати з сильними світу цього.

Для міністра освіти і науки це передусім ректори вишів і Академія педагогічних наук.

Додавши до цього, що, убезпечуючи своє майбутнє парт-номеклатура наприкінці "совка" швиденько почала обзаводитись як мінімум докторськими, а як максимум – академічними званнями, провал у реформі освіти і науки був, здавалося б, неминучий.

Утім, тема академії і академіків, зокрема вишів, пов’язана передусім з реформою в Україні науки і тому потребує особливого розгляду.

Але, взявши за пріоритет початкову і середню школу і зосередившись на перепідготовці вчителів для цієї школи, стосовно ключової проблеми усіх (зокрема і самої освітянської) реформ – проблеми кадрів – було явно переплутано акценти першочерговості.

Зосередившись на перепідготовці, увагу відвернули від власне підготовки кадрів вищої кваліфікації у вишах (зокрема педагогічних) – вишах фактично не реформованих, за суттю радянських.

Невже досі не зрозуміло, що будь-які спроби поміняти, приміром, зміст навчання у вишах без змін у його організації, марні?

І це стосується не лише педагогічних вишів, а, скажімо, і медичних (наприклад, коли намагаються зорієнтувати їх на західні протоколи лікування) та й усіх інших.
Ніхто начебто і не помітив, що та сама медична реформа зупинилась якраз на порозі медуніверситетів. Абсолютно неадекватну реакцію Міносвіти на це також начебто ніхто не побачив.

Те саме стосується браку вітчизняних управлінських кадрів середньої і особливо вищої ланки.

Скажімо те, що у конкурсі на заміщення посад просто натяк на якесь там стажування за кордоном робить, як на сьогодні, претендентів на ці посади безальтернативними.

І це сприймається як саме собою зрозуміле, як і упослідженість наших вишів у різного роду світових рейтингах. 

Коли ж ставиться завдання піднятися у цих рейтингах, то забувають відповісти на питання: а власне чому ми там пасемо задніх? Що у нас не так?

А не так (порівняно з європейськими вишами) практично усе!

Почати хоча б з так званого держзамовлення. Скажімо, у Франції чи Німеччині є держзамовлення? Якщо ви випадково почуєте, що "у якійсь там формі є", то отримаєте типовий взірець окозамилювання.

Те, що у нас називають держзамовленням – не що інше, як гібридна відповідь на катастрофічне зменшення фінансування радянської системи вищої освіти у 90-х і не більше.

Тоді, заміть того, щоб кардинально змінити спосіб фінансування вищої школи, придумали, з одного боку держзамовлення, а з іншого – дозволили таку ж недолугу контрактну форму навчання.

Таким чином проблему не тільки не вирішили, а загнали у глухий кут, завдавши потужного удару по усім намаганням хоч якось зберегти хоча б якусь якість навчання.

Одночасно перетворили міністрів освіти і ректорів на постійних прохачів, вимушених займатися "вибиванням" коштів з бюджету, з одного боку, і розширенням наборів на контрактну форму – з іншого.

Щодо контрактної і державної форми навчання згадується анекдот тих самих 90-х. Коли міліціонеру нагадали, що він має в кінці місяця забрати ще й зарплату, він щиро здивувався, оскільки думав, що отримавши пістолет, разом з цим отримав і спосіб заробляти гроші.

Адміністрації наших вишів чомусь, отримавши можливість набирати на контракт не дивуються, а навпаки вимагають усе більше і більше саме державного фінансування.

Невже не зрозуміло, що сам дозвіл в умовах радянської вищої школи набирати поряд з бюджетниками ще й контрактників, це просто економічна диверсія.

Це те саме, що дозволити державним службовцям (не даремно певний час ходили ідеї присвоєння працівникам освіти статусу держслужбовця) заробляти ще й контрактами на виконання ними своїх послуг, поряд з основною роботою, використовуючи ті самі приміщення. 

Позбавлені як на сьогодні, в основному, можливості заробляти грубо-корупційні гроші на прийомі студентів (ЗНО зняло певною мірою ці ризики), у вишах продовжують мати змогу використовувати їх як власну вотчину, набираючи студентів за так званими "контрактами", котрі фактично є просто фікцією – окрім загальних фраз і без усяких гарантій з боку адміністрацій, вони є просто письмовими зобов’язаннями абітурієнтів вчасно платити за навчання з можливими проти них санкціями у разі затримки.

Хоча це начебто доповнення до іншої фікції – держзамовлення, насправді контрактна форма є основною надією на виживання вишів, а тому неабияким головним болем тієї самої адміністрації (деканатів і ректоратів).

Саме заради залучення контрактників придумуються екзотичні, часто далекі від профілю вишу спеціалізації, коли забезпечення хоча б якогось рівня підготовки опиняється на останньому місці.
Тоді як на традиційні для вишу спеціалізації, які хоч якось забезпечені матеріально і кадрами, катастрофічно падає попит, хоча саме на них, в основному, і вибивається те саме держзамовлення.

Але, не кажучи вже про дуже сумнівні спроби міністерства аналізувати ринок праці, адекватна реакція на його зміни, в умовах чинного способу фінансування вишів з боку міністерства, просто не можлива.

Наявність поряд державною контрактної форми, на яку врешті вступають усі, хто бажає і на ті спеціальності, які бажають, зводять нанівець усі спроби вплинути на цей ринок.

Ну а що з цього приводу думають у "новому" міністерстві?

Вже перші заяви його очільників видають або нерозуміння, або не бажання зрозуміти суть проблем, які перед міністерством стоять.

Скажімо, під дуже привабливим, начебто суто європейським лозунгом "автономізації" вишів, з одного боку, і абсолютно зрозумілими вимогами адміністрацій вишів до самостійності, з іншого, знову проголошується курс на "розширення" автономії вишів – давно провалений і стосовно радянського вишу просто недосяжний – радянський (державний) виш не може бути автономним від держави в принципі!

Хоча, йдеться здавалося б про абсолютно логічну необхідність дати вишами (фактично зданими державою в оренду їх адміністраціям) можливість більш вільно розпоряджатися коштами, які вони отримують від держави і "заробляють" за рахунок науки та контрактників, зрозуміло за умови підвищення ступеню контролю (критерії і таке інше) за їх використанням.

Читайте також: За нинішнього "дизайну" освіти ми ризикуємо отримати черговий яскравий фантик для камуфлювання проблем – викладачка

Не будемо сипати сіль на рану усіх тих, хто намагається у нас ще заробляти наукою – це окрема болюча тема. А от щодо контрактників не можна не нагадати, що навіть не враховуючи кричущої суперечності у заявах щодо  посилення "автономії" (і свобода, і підсилення контролю за витратою коштів – якась дуже вже складна "матеріалістична діалектика"), йдеться про чергову спробу ямкового ремонту давно прогнилої радянської системи фінансування.

В основі цих намагань зняти з себе останню відповідальність за якість освіти. Разом зі створенням (також начебто за європейським зразком) державної контори з якості, окрім підсилення корупційних ризиків така автономія нічого дати не може.

Натомість видумується дуже складна, заплутана система "показників" щодо, приміром, якості навчання чи рейтингу вишів в Україні та світі.

За цими "показниками" одні виші повинні будуть отримувати більше або менше державного фінансування, ніж інші, й начебто "конкурувати" з ними.

Але ж, окрім того, що це стимулює розширення контрактної форми, та начебто "конкуренцію" у досягненні суто формальних показників (щось на зразок давно забутого соцзмагання), у цій, явно нездоровій конкуренції арбітром виступає не ринок, а (увага!) те саме міністерство (!) – ну дуже вже "ринкові перетворення"...

Якщо це дійсно не жарт (принаймні говорилось це вже дуже серйозним, навіть якимось експертно-повчальним тоном), то це – не що інше, як ще одна (як на сьогодні вже просто абсурдна) спроба імітації пристосування вищої освіти до ринку.

З закладеною в ній вкрай нездоровою конкуренцією та неабиякими корупційними ризиками, що, руйнуючи остаточно якість вищої освіти, перетворюють виші у державні контори з виписування дипломів, за що міністерство знімає з себе вже усяку відповідальність.

А от де ж хоча б натяк на реформування вищої школи в Україні? 

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Анатолій ПИПИЧ для УП. Життя


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини