Фото автора

Я стою за спиною бійця, стою на українській землі та дивлюсь на цю саму білу сигнальну ракету, чітко усвідомлюючи, що, як би не називали те, що тут відбувається, лінія фронту пересувається в бік Києва.

Я намагаюсь гнати спогади про те, як разом з бійцями заходив у звільнені села, які повертатимуть в "сіру зону", і у той самий час читаю публічні заяви бойовиків про те, що вони заходитимуть туди зі зброєю.

Майже водночас із запуском сигнальної ракети дізнаюсь, що у Польщі за запитом Росії затримано нашого легендарного Ігоря "Тополю" Мазура. Активіста Майдану, офіцера ЗСУ, заступника начштабу 131-го розвідбату. Того самого, який першим заходив у повністю звільнене Широкине.

Читайте також: Наближення ворога до наших домівок не може бути елементом програми національної безпеки

Пам’ятаю, як наприкінці лютого 2016-го почув його голос в телефонній трубці: "Швидше приїжджай. Широкине наше!" Переконаний, що таким чином, гібридно та підступно, Кремль намагається нацькувати на українську владу націоналістів та ветеранський рух, ще й посварити нас з польськими друзями.

Хіба у мене одного стійке відчуття, що відведення військ в цьому полі та російський запит на арешт – не просто збіг у часі?

Читайте також: Зеленського й Ко обдурили заради підготовки позицій для майбутнього нападу Росії – Портников

Я дивлюсь на білу ракету і пригадую, що на війні не існує довіри й справедливості.

Я чую бадьорі рапорти про дзеркальне й одночасне відведення українських військ з української землі, слухаю заспокійливе про животворний "Нормандський формат", і відчуття, що ми над прірвою, стає ще гострішим.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube