Володимир Бондарчук та Ірина Хомяк познайомились у 2014, шукаючи правди про обставини смерті своїх батьків на Майдані, а у 2017 одружились. Фото: з особистого архіву, надане Володимиром Бондарчуком

Якби не Майдан, вони, ймовірно, ніколи б не зустрілися. Володимир Бондарчук та Ірина Хомяк на Майдані втратили батьків. Батько Ірини, Віктор Хомяк, загинув 27 січня 2014-го. Батько Володимира, Сергій Бондарчук — 20 лютого.

Володимир та Ірина познайомилися на зустрічі родин Героїв Небесної Сотні. Вони шукали правду про обставини загибелі своїх батьків. Володимиру вдалося майже до секунди відтворити події ранку 20 лютого. Ірина, натомість, і досі не знає, що сталося. Не знає вона і хто винен у смерті її батька, пише Громадське.

Але тепер Володимир та Ірина продовжують шукати разом. Адже в процесі пошуків правди про своїх батьків вони знайшли одне одного. В травні 2017-го Володимир та Ірина одружилися. На їхніх весільних фото — Родина Героїв Небесної Сотні, яка відчуває себе однією великою сім’єю.

Спогади Володимира про Майдан, про трагічне 20 лютого, а також про те, чим сьогодні займається громадська організація «Родина Героїв Небесної Сотні» — далі у розмові. А також про те, що відомо про загадкову смерть Віктора Хомяка на ялинці в січні 2014-го та з якими проблемами може зіткнутися розслідування справ Майдану після звільнення Сергія Горбатюка.

Матеріал підготовлено в рамках проєкту «Життя інших» з Тетяною Огарковою, де ми розповідаємо про людей з різними життєвими траєкторіями, виборами та цінностями.

***

Сьогодні Володимир разом з дружиною Іриною живе в селі Олешин Волинської області. За фахом він спеціаліст інформаційних технологій, системний інженер, програміст. Два-три рази на місяць буває по роботі в Києві.

Перші два роки після Майдану Володимир більшу частину свого часу присвячував роботі в громадській організації «Родина Героїв Небесної Сотні»: спочатку був секретарем, потім — головою організації. Останнім часом він не має можливості приділяти цій діяльності багато часу, але залишається активним членом організації.

Ірина також бере участь у діяльності родин загиблих на Майдані. Зокрема, жінка була в робочій групі по Відзнакам Героїв.

Ми зустрілися під час одного з візитів Володимира в Київ.

Чим для вас був Майдан?

Для мене Майдан став світоглядною зміною, точкою переосмислення багатьох сенсів. Мої батьки фактично з перших днів були активними учасниками протестів, були організаторами Майдану в моєму рідному місті, Старокостянтинові. Я на той момент працював у Києві, мав досить багато проєктів, був завантажений.

Попри це, я намагався приходити на Майдан. Після перших побиттів і закликів про допомогу приносив медикаменти, допомагав грошима. Зазвичай я не залишався на Майдані на ніч: приходив ввечері — підтримати, допомогти. А батько приїжджав часто і фактично весь свій вільний час, десь з грудня місяця, він проводив тут. Він приїжджав на вихідні, брав відпустку за власний рахунок. Ми з ним зустрічались постійно на Майдані.

Він ночував на Майдані?

Так. Він був у Хмельницькій сотні «Свободи», яка ночувала в “Жовтневому”, а після розгрому “Жовтневого” «Беркутом» 18 лютого вони вже розмістились, в останній раз, коли він приїхав, на третьому поверсі КМДА.

Мама була активною учасницею місцевого Майдану в Старокостянтинові, але один раз була тут в Києві на Майдані, залишалася ночувати.

Читайте також: Луценко ліквідував Департамент спецрозслідувань Горбатюка, який займався справами Майдану

Голова громадської організації "Родина Героїв Небесної Сотні" Володимир Бондарчук, Київ, 20 листопада 2019 року. Фото: Анастасія Власова/hromadske

Протести тривали три місяці. Що для вас було найяскравішим спогадом?

Сама атмосфера Майдану, вона була неповторною: це була така атмосфера єдності, взаємодопомоги, без жодних слів, без жодних прохань. Тобто, кожен робив те, що міг, і кожен долучався до спільної справи. І цей період був таким часом натхнення і дуже таким яскравим епізодом в житті.

Якими є ваші спогади про 18, 19 та 20 лютого? Все почалося з мирного наступу на Верховну Раду.

16 лютого мій тато як раз поїхав з Майдану. 18-го я слідкував за новинами в інтернеті, був на роботі. І постійний гул машин швидкої. Транспорт не ходив фактично на той час. Я пам'ятаю, що ми йшли пішки з Оболоні. Коли я був на Майдані, активні події закінчились. Величезна кількість швидких розвозили постраждалих по лікарнях.

В той день загинув близький друг батька Сергій Дідич, з яким вони були в Жовтневому палаці, сотник Івано-Франківської сотні. Батько зателефонував мені ввечері і сказав, що він їде на Майдан. Він залишив усе і 18 лютого ввечері вони виїхали. Це був збірний автобус. Ми зідзвонювалися декілька разів, адже їх там зупиняли, вони об‘їжджали якимись такими шляхами, намагалися добратися до Києва.

19-го зранку він мені зателефонував, що вони доїхали та розмістились в КМДА. Тоді в новинах передавали, що має бути перемир’я.

Ми домовились зустрітись на Майдані 20 лютого о десятій тридцять. Коли я в стрімах по компьютеру побачив, що вже почалося, то я все кинув і почав добиратися до Майдану.

З транспортом було дуже погано: я біг, просто біг, намагався додзвонитися до батька кожні півгодини, але він вже не брав слухавку. Я розумів, що він, скоріше за все, там і не може підняти, але продовжував телефонувати. І вже коли я добігав до Майдану, а я зайшов зі сторони Бесарабської площі, я вчергове зателефонував батьку — і слухавку взяв інший чоловік.

Це був підполковник міліції. Він сказав, що батька вбили і що він знаходиться у відділку на Прорізній. Я спочатку зателефонував мамі, спитав, коли вона в останній раз говорила з батьком. Вона сказала, що вранці з ним спілкувалась.

Я припустив, що, можливо, це якась провокація, в нього забрали телефон. Я спробував додзвонитись на іншій його номер, але той номер теж не відповідав. Тоді я вирішив бігти у відділок на Прорізній.

На вході стояв цей підполковник — окрім нього, в будівлі був лише один сержант у бронежилеті, з автоматом, такий дуже вороже налаштований. В підполковника був телефон батька. Я спитав, де батько. Він сказав, що хвилину тому швидка повезла тіло в морг. Я вискочив на вулицю, стрибнув у перше таксі.

Це була десь 10 чи 10.30 ранку. Потім за матеріалами слідства ми дізналися, що батька поранили о 9.29. Коли я під’їхав до моргу, там вже стояло близько 10 швидких, величезна кількість людей, медиків, журналістів, міліції. І я спробував знайти людину з міліції, яка могла б допомогти мені.

Читайте також: Нерозкриття справ Майдану дозволяє владі маніпулювати громадською думкою – політолог

З лейтенантом ми обійшли всі машини — але серед загиблих батька не було. Це давало надію, що, можливо, це помилка, і він просто втратив телефон. Але в цей момент під‘їхала чергова машина і там була група ТСН, яка знімала сюжет. І вони почали в прямому ефірі розповідати, що привезли чоловіка, 50-55 років. Я побіг туди і побачив, як у підвал спускають тіло. Я встиг побачити лише силует чоловіка, схожого на батька — на ньому була така клітчата байкова сорочка, і мені здалося, що це він.

Я не був до кінця впевнений: побіг до чергового, щоб провести впізнання. Але кількість людей була настільки великою, що вдалося добитися впізнання лише пізно ввечері, коли приїхав начальник Шевченківського РОВД. Приїхала сестра батька, моя тітка. Лише тоді ми переконалися, що це був він.

Що вам вдалось з’ясувати тоді, чи пізніше, про обставини загибелі батька?

На початку було відомо дуже мало. Наступного дня я приїхав до Шевченківського РОВД, нас тоді вперше допитали. Там же був прокурор, який давав дозвіл на вивіз тіла.

Приїхали брати батька бусом, і ми повезли тіло додому. Після поховання, мабуть, перші днів десять чи трохи більше, були як в тумані. Я взяв відпустку за власний рахунок, був біля мами.

Потім випадково хтось з родичів побачив відео, у тижневому випуску ТСН: короткий фрагмент, де пораненого батька несли від Жовтневого палацу до готелю “Козацький”, до шпиталю.

З того відео все й почалося. Я знайшов його на ютубі, нарізав на скриншоти і почав шукати в соціальних мережах. Це, напевно, було через два тижні після загибелі батька.

Мене на той момент знайшла Віра Гой, сестра троюрідна Богдана Сірчаника — тоді відбулася, якщо не помиляюся, перша зустріч родин загиблих. Вони створили, разом з Максимом Русиником, групу у Фейсбуці. В цій групі я познайомився з Володимиром Голоднюком: він бачив, що я шукаю, та вирішив мені допомогти. Написав у Фейсбуці мені повідомлення і скинув декілька посилань про те, що я маю зробити.

Треба було прийти до прокуратури та ознайомитись з матеріалами справи. За два чи три місяці після загибелі батька я вперше потрапив до Генеральної прокуратури, написав заяву на ознайомлення з матеріалами справи. Але в матеріалах фактично нічого не було. Слідчі вийшли на місце, пофотографували, на деревах тоді висіли фотокартки. І от вони вирішили, що там, де висить фотокартка батька, це і сталося. Знайшовся якийсь свідок, який підтверджував цю версію, і, власне, крім цього, в них більше нічого не було.

На одній із зустрічей батько загиблого Євгена Котляра, пан Микола, привіз листа від хлопця з Харкова, Саші Клочка, який упізнав батька по телевізору і написав нашій родині листа. А оскільки нас не було на першій зустрічі (родин Героїв Небесної Сотні – прим.ред.), ми цього листа отримували через друзів Євгена. Там був телефон Саші Клочка, ми з ним зідзвонилися, домовилися зустрітися, коли він наступного разу буде в Києві.

Коли зустрілися, він розказав, що був у Жовтневому палаці, затягував пораненого батька у Жовтневий, допомагав медикам. Потім він ніс батька від Жовтневого до “Козацького”. Тоді батько був ще притомний, він ще говорив, намагався сам тримати бинт.

Згодом на черговій зустрічі люди, серед яких були колишні парамедики і активісти — Максим Попов, Оксана Трапезун (дружина Сергія Трапезуна) та ще декілька дівчат — створили пошукову групу і займалися ідентифікацією загиблих на відео та фото.

На одну із зустрічей вони принесли свої матеріали. Частину людей вони ідентифікували, особливо тих, що загинули біля хреста коло Жовтневого — там, де загинули багато Героїв Небесної Сотні 20-го числа. Але там матеріалів про батька не було.

Я підійшов до Максима, і він сказав: у нас є відео руфера Мустанга, і мені здається, що на ньому ваш батько. Ми передивилися: там було два маленьких фрагменти. В одному батько і ще троє хлопців несуть пораненого від верхнього виходу метро “Хрещатик” у напрямку Майдану по стороні Жовтневого. Друге відео: мій батько лежить поранений і його затягують у Жовтневий і всередині в Жовтневому надають допомогу.

Ці відео дуже сильно допомогли, тому що там було дуже багато людей ідентифіковано.

З часом нам вдалося зрозуміти, що батька поранили, коли він ішов разом із іншими від верхнього виходу метро “Хрещатик” у напрямку Майдану по стороні Жовтневого — вони несли іншого пораненого.

Фактично, з часом нам вдалося встановити всі обставини його загибелі. Єдине, що куля пройшла навиліт, а таких випадків, на жаль, дуже багато, і точно встановити, хто саме стріляв, не можна. Але завдяки синхронізації відео по 20-му числу можна зробити висновок: співставити падіння батька та постріли зі сніжної барикади. Там видно, хто саме з беркутівців чорної роти стріляв у цей момент.

Голова громадської організації «Родина Героїв Небесної Сотні» Володимир Бондарчук, Київ, 20 листопада 2019 року. Фото: Анастасія Власова/hromadske

Як відбувалася ваша взаємодія з правоохоронними органами щодо розслідування?

Я досить часто ходив до прокуратури, до свого слідчого. Приносив матеріали, фіксував їх. Після того, як була створена громадська організація «Родина Героїв Небесної Сотні», я два роки був секретарем, а потім — головою організації. Упродовж того часу ми тісно співпрацювали з прокуратурою і управлінням спеціальних розслідувань після його створення. Я вважаю, що створення цього управління є одним із досягнень громадської організації, родин і адвокатів.

А з МВС завжди були напружені стосунки. Окрім однієї зустрічі з Аваковим, це було в минулому році, жодних зустрічей по суті не було. Хоча питань було багато, не тільки по розслідуваннях. Є питання по тому, що більшість фігурантів справ залишилися на посадах, і деякі з них навіть отримали підвищення. А крім того, багато випадків було вандалізму і руйнування пам‘ятників. І от, власне, нереагування поліції на ці всі події.

Трагічна загибель вашого батька та пошуки правди про це опосередковано привели вас і до більш життєствердної історії. Я мають на увазі — ваш шлюб з Іриною Хомяк. Її батько, Віктор Хомяк, теж загинув на Майдані. Розкажіть цю історію.

В перші місяці відбувалося багато зустрічей родин загиблих на Майдані: там ми і познайомилися. В якийсь момент ми всі стали, як одна родина: спілкувалися, приїжджали на відкриття пам’ятників один до одного, ходили на спільні зустрічі.

На початку ми з Іриною сприймали одне одного як гарних друзей. Товаришували, спілкувалися.

В мене тоді був складний період в житті: я розлучався з першою дружиною. Я досить довгий час був у депресії: ми з Ірою перетиналися на якихось спільних зустрічах, зідзвонювались, вона підтримувала мене. І на одній із зустрічей ми розговорилися, я навіть не знаю, як то відбулося. З того все і почалося. Ми одружилися в травні 2017-го.

Як загинув батько Ірини?

Він загинув 27 січня 2014-го, його знайшли повішеним на ялинці на Майдані.

***

Ця смерть була однією з найбільш загадкових в історії протестів. Декілька днів після того, як 22 січня 2014-го на Майдані з’явилися перші жертви — Нігоян, Жизневський, Сеник — зранку надійшов дзвінок на 102. Повідомили про мертве тіло на ялинці на Майдані — власне, всередині конструкції, яка залишилась після спроби комунальників встановити штучну ялинку, коли «Беркут» жорстоко побив і розігнав студентів.

Багато ЗМІ дали цю інформацію в цей самий день, але деталі були невідомі. В епіцентрі Майдану, де розташовані десятки камер спостереження, де працювали сотні фото- і відеокореспондентів, де перебували тисячі мітингувальників — ніхто не бачив, що саме відбулося.

Тоді офіційною версією було самогубство. Водночас у багатьох виникли сумніви — починаючи з доньки Віктора Ірини, яка розповіла, що спілкувалася з батьком буквально за пару годин до трагедії. Зранку 27 січня вони говорили телефоном: він сказав донці, що йде з нічного чергування відпочивати у Будинок профспілок. Він збирався повертатися додому. Ніщо не вказувало на бажання вкоротити собі віку. 

Окрім того, як пізніше Ірина розповідала в ЗМІ, тіло не висіло, він стояв на ногах, а повішений був за тонку мотузку, яка б не витримала маси тіла. Голова була побита. За словами Ірини, їм довго не хотіли показувати ані тіло, ані фото з місця злочину, а слідчий не зафіксував слідів насильницької смерті, які було видно неозброєним оком.

Віктор Хомяк був активним учасником Майдану в Луцьку, три чи чотири рази їздив на Майдан у Києві. Востаннє він вирушив на Майдан 23 січня 2014-го, після того, як дізнався про перші смерті на Грушевського.

Пізніше Віктора Хомяка зарахували до списку Героїв Небесної сотні, а також присвоїли звання Героя України посмертно.

Яку правду Ірина дізналася про загибель свого батька?

До річниці загибелі Іриного тата ми опублікували на сторінці допис із його історією. Тоді Галина Дідич, дружина Сергія Дідича, членкиня нашої громадської організації, сказала, що бачила книжку «Каміння Майдану», де авторка, Климентія Димид, була на місці та бачила, як все відбувалося. (Книга «Каміння Майдану» — фотоальбом Климентії Димид та її батька, отця Михайла Димида. У ній зібрані фотографії, пости Климентії у соціальних мережах періоду Революції Гідності та проповіді її батька — ред.)

Ми знайшли батька Климентії в Фейсбуці, через знайомих вдалося отримати телефон. Через нього вийшли і на Климентію. Вона підтвердила, що пам‘ятає ту ситуацію.

Після того ми ще знайшли запис в інтернеті, як Климентія телефонувала в прямому ефірі Данилу Яневському на Громадському. Вона тоді телефонувала і розказувала, що це виглядає як убивство і що це замовчують.

До того ж, є ще свідчення санітара, що на тілі були сліди насильницької смерті. Власне, руки були зв’язані. Але встановити, хто це був, непросто… Я пробував передивитися стрім від 27 січня 2014-го, є декілька стримів в інтернеті. Але в основному вони фокусувалися на Грушевського в той час. Було ще декілька можливих свідків, перевіряли їхню причетність. Але, на жаль, та людина, яка могла розказати, вона теж загинула пізніше.

Коли ми особисто зустрілися з Климентією, вона показала всі відео, які мала. Вона була на Майдані й 18-го, і 19-го, і 20 лютого. Вона була 20 лютого біля Жовтневого, і, власне, в неї я знайшов ще багато фото пораненого батька, як його несли. І ще багато-багато матеріалів, яких ні в кого не було.

Вона мені передала ці матеріали, а ми їх віддали слідчому у справі Іриного тата, і по справі 20-го числа, і, власне, по всім іншим тим числам, яких це стосувалося. Ми попросили Климентію дати свідчення прокурору, до неї приходив прокурор, брав свідчення. І це теж стало важливим елементом цього розслідування.

Але по першим загиблим є дуже багато проблем. У справі Нігояна, Жизнєвського, Сеника… Через те, що перші дні матеріали знищувалися, знайти свідків, матеріали дуже важко. Все по крихтах збирається.

Ми розшукали людей, які були з татом Ірини в Профспілках. Ми продовжуємо шукати, адже залишилися документи, його пропуск у Профспілки.

Сьогодні справа Іриного батька є, ми її рухаємо. Так, на жаль, майже в усіх справах відбувається. Женя Закревська (адвокатка родин Небесної Сотні — ред.) рухає справу. Або самі потерпілі.

«Родина Героїв Небесної Сотні» існує вже більше п’яти років. Чим вона займається сьогодні?

На даний момент у нас є три основних напрямки роботи: сприяння розслідуванню як основна мета, але також вшанування пам‘яті й національно-патріотичне виховання.

Що стосується першого напрямку, то організація проводить брифінги, зустрічі, здійснює комунікацію між різними учасниками цього процесу, є учасником робочих нарад, засідань тимчасових слідчих комісій. 

Одним з досягнень є створення управління спеціальних розслідувань. По судовій реформі організація неодноразово проводила акції щодо Вищої кваліфікаційної комісії суддів — ми закликали не пропускати і не давати можливості подальшої роботи так званим «суддям Майдану». Члени родин були членами кваліфікаційних комісій для відбору в нову поліцію.

Щодо вшанування пам’яті, то тут основним концептом став проєкт Відзнаки Героїв. Йдеться про живу пам‘ять про кожного з героїв, втілення їхніх мрій і надання через втілення їхніх мрій можливості таким самим молодим, талановитим продовжувати їхню справу. І в цьому напрямку вже існує десять проектів.

Деякі з них вийшли на міжнародний рівень. Це, наприклад, мистецька резиденція імені Назара Войтовича, наймолодшого Героя Небесної Сотні, яка функціонує в його рідному селі. Туди приїжджають митці з усього світу, проводять майстер-класи, навчання дітей. І це місце стало осередком відродження цього села. В село провели дорогу, возять дітей з усієї Тернопільської області. В села з‘явився свій бренд, туди почали приїжджати іноземці. І це такий цікавий приклад, як вдалося змінити долю цілого села.

Інший цікавий проєкт — це тревел-грант імені Богдана Сольчаника. Це проєкт, який робиться спільно зі спілкою випускників Оксфорду й Кембриджу. І цей проєкт вже дозволив близько 12 науковцям поїхати до Великої Британії і презентувати свої наукові доробки, презентувати Україну та розповісти про Революцію Гідності і про Богдана Сольчаника.

Члени громадської організації «Родина Героїв Небесної Сотні» Володимир Бондарчук, Київ.Фото: з особистого архіву, надане hromadske Володимиром Бондарчуком

Хто підтримує фінансово ваші ініціативи?

На перший рік ми подавалися на грант та отримали кошти від Міжнародного фонду «Відродження». Потім мали спільне фінансування від Міжнародного фонду «Відродження» й платформи «Спільнокошт».

До того ж, ми отримали фінансову підтримку від українців Канади. Є і власне членські внески від самих родин.

Як ви оцінюєте історію зі звільненням Сергія Горбатюка (голови Управління спеціальних розслідувань ГПУ)? Якими будуть наслідки для розслідування?

У будь-якому випадку, вони будуть негативні. Тому що, як мінімум, Сергій Вікторович мав передати ці справи власне ДБР (Державне бюро розслідувань — ред.) — тому підрозділу, який мав би ними займатися. А так вийшло, що в ДБР немає відповідальної людини.

Щоби передавати кудись справи, треба, щоб там був підрозділ, який далі буде цим займатися. В ДБР цього підрозділу немає. А після звільнення Горбатюка немає навіть того, хто би мав передати.

Тому тепер справи можуть загубитися на будь-якому етапі, в Генеральній прокуратурі або в ДБР. А враховуючи певні нюанси по особі голови ДБР Труби і його причетності до протидії Майдану в свій час, це досить можливо. І, власне, ми потім не знайдемо кінців. Тому наслідки, безумовно, дуже негативні.

Але ми робимо те, що можемо. Ми консолідуємо ті докази, які в нас є, і нашою основною задачею є їх зберегти до того часу, коли це дійсно буде необхідно. Окрім того, зараз іде боротьба за те, щоб все-таки справи передавалися в конкретний підрозділ ДБР і щоби ми не втратили час. Тому що можна почати спочатку, але це роки роботи. І бажано було б, щоб ми не починали з нуля.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube