Міністерка освіти Ганна Новосад

Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила "стрій рівняється на найслабшого" призводить до катастрофи, пише Олеся Ісаюк у блозі для ТСН.

Оприлюднені плани міністерства освіти учергове перетасувати шкільну програму з літератури та численні коментарі з приводу витягли на світ Божий пару важливих речей. Нагадаю, основною ідеєю пропозицій пані міністерки було збільшити у програмі з української літератури кількість сучасних авторів з метою позбавлення учнів стресу від читання "депресивних" сюжетів класичної літератури ХІХ століття.

Це буде далеко не перше перетасування творів у шкільному каноні з декларованими благими намірами. Останні двадцять років ми всі спостерігаємо постійні зміни у програмах читання. Одні – вдалі, інші – ні, деякі взагалі загрозливі, деякі просто незрозумілі. З одними згоджуються всі, інші викликають дискусії і до сьогодні.

А тим часом на рівень розуміння літератури і, ширше, середнього культурного рівня це впливає мало. Більше того – вчителі і викладачі фіксують неухильне зниження середнього рівня учнів та студентів. Ідеться про навички читання, мислення, встановлення причиново-наслідкових зв’язків, уміння проводити аналогії, аналізувати, співставляти суть і форму, встановлювати дійсні відповідники, самостійність мислення та рівень мовлення і далі за списком.

Читайте також: Не до вподоби література "сліз і страждань": міністерка хоче принадити школярів "іншими дискурсами й патернами"

Десь та ж історія з історією та рештою гуманітарних предметів – протягом останніх 20 років купа переміщень, які наразі особливо не загальмували зниження загального культурного рівня і, зокрема, ніяк не перешкодили тріумфу популістів з нульовим культурним рівнем. Факт, що кінець тоталітарної епохи став початком необмеженого доступу до джерел інформації та розваг, а більшість соціуму не схильна "заморочуватися" високими матеріями і вибере радше який-небудь "Квартал" чи попконцерт не найвищої якості, всього не пояснює. Як і розуміння, що останнє – не тільки наша біда, не надто заспокоює.

Уже цей симптом мав би дати до розуміння, що питання не в кількості творів у програмі і, можливо, навіть не в їх якості. Як не крути, тексти і особистості у програмі переважно гідні. Втім, кожен, хто працює з культурою, знає – мало мати гідні презентації тексти і змісти, їх треба вміти подати. Якщо перекласти на мову педагогіки, то йдеться про методологію викладання.

А ця річ у випадку гуманітарних предметів у школі, як правило, є викладом фактичного матеріалу без особливої уваги на суть та внутрішні логічні зв’язки, водночас це ще щедро присмачено "націонал-патріотичним вихованням" у вигляді пафосу, який викликає блювотний рефлекс у кожного, не позбавленого художнього чуття. Перевантажені програми, скомпоновані за принципом – аби трохи більше фактів, викладання без внутрішньої логіки – тут аби встигнути просто розказати те, що передбачене програмою, організація навчання без будь-якого урахування психіки людини як такої...

Справедливо ославлена шкільна корупція часто-густо є наслідком спроб надати хоч трохи логічного вигляду усьому цьому святу душі. До цього останніми роками спостерігаю перетворення дітей на "гарячу картоплю" – батьки і вчителі ніяк не можуть розібратися, хто має дітей вчити, а хто виховувати. Це все ніяк не сприяло ані бажанню вчитися, ані якості самого навчання. Зате сприяло і сприяє незмінному падінню рівня гуманітарної освіти, стереотипу про те, що гуманітарне знання – це щось таке малозрозуміле і незрозуміло для чого потрібне, а також незмінному відтворенню принципу "Якщо хочеш, щоб дитина зненавиділа українську літературу та історію, віддай її вчити ті іпредмети в середню школу". Внаслідок маємо невелику частину тих, кому пощастило з батьками і вчителями, а решта часто нагадує головного героя твору "Грицева шкільна наука", який завчив тільки "абабагаламага".

Культура, тим часом – то такий звір, що хоч потребує кількості, але кількістю не вимірюється. Культура і, зокрема, література – це не про кількість матеріалу. Це про знаки і значення, про ідентифікацію на основі способу думання і конкретних значень та символів, це про називання, це про смак і розуміння.

Буквальний текст твору у літературі – це дуже мала його частка. Крім тексту, є ще контекст його написання – тобто ситуація у той період, популярні ідеї, спосіб мислення і т. д. Є підтекст – приховані течії і символи, які ще слід розшифрувати і які можуть бути неоднозначні. Візьмемо для прикладу літературу періоду ХІХ століття – саме вона найчастіше потрапляє під шквал критики та займає чи не найбільше від загального об’єму літератури. А література раніших часів і справді потребує дещиці спеціальних знань для розуміння, і проблема, як її подати у шкільному віці, адже треба якось пояснити, звідки взялася решта літпроцесу і що звідки примандрувало – цілком реальна. 

Наприклад, Панас Мирний з волами, які ревуть. Аби учневі було зрозуміло, звідки ті воли і чого вони ревуть – йому треба пояснити про соціальні реалії ХІХ століття, про особливості станового суспільства (у моєму випадку я про це почула на уроці зарубіжної літератури на прикладі Жульєна Сореля з "Червоного і чорного" Стендаля), про долю козацтва у реаліях Російської імперії. І в контексті національного визволення одними тільки воланнями про російський гніт не обійтися – треба розказувати і пояснювати про цілком конкретні вияви і механізми, які геть не обмежувалися Емським указом та іншими прямими санкціями щодо мови.

Що ж до персоналій – у випадку Панаса Мирного треба було б розказувати, що означало у ті часи бути провінційним чиновником, у випадку Володимира Винниченка з його Федьком – про богему початку ХХ століття. Досі пам’ятаю шок від розповіді моєї вчительки про сукню з Парижу Ганни Закревської та про Шевченка-академіка, і якої праці це коштувало. З тих розповідей залишилося, крім фактажу, чітке розуміння – ми на рівні, ми не гірші.

Це те, що на поверхні. З підтекстами складніше. Для прикладу, один зі стресогенних сюжетів – смерть дітей Марії у шлюбі з нелюбом у одноймейнній книзі Уласа Самчука. Якщо сприймати прямолінійно – так, тяжкий сюжет. А чому б не сприймати це як символ яловості поєднання без любові? Я у свої шістнадцять сприйняла таке від нашої Любові Григорівни без проблем.

Ідемо далі. "Маруся Чурай", ще один приклад "депресивного" патріотизму, на який люблять посилатися. Всі пам'ятають тільки "Історію ж бо пишуть на столі, Ми пишемо кров'ю на своїй землі..." – а тим часом вступний розділ – блискуча проєкція на "житейське море", чи, якщо бажаєте, "Ярмарок суєти" (так, Теккерей). А "Проща" у тому ж творі – чим не персоніфікований діалог Інтелекту (дячок) і Почуття (Маруся). Але це все треба пояснити.

Справжня біда з підтекстами і контекстами починається там, де доходить до творів з глибоким, часом на рівні архетипів, символічним навантаженням: "І мертвим, і живим..." Шевченка, драми Лесі Українки, "Мойсей" Івана Франка і його ж "Сідоглавому" та ще купа поезій. Вони вимагають "допомоги" з інших сфер гуманітарного знання. Для прикладу – у тому ж "Посланії..." Шевченка – знамениті рядки про "раби, подножки, грязь Москви..." – треба було б, замість навідліг лупити по всій еліті (і додавати до постколоніальних травм), пояснити про її еволюцію між традиційною системою "сюзерен-васал" і національною ідеєю, пояснити, чому в українському випадку все відбулося так, як відбулося, у чому полягала проблема "малоросійського дворянства", пояснити всеєропейську, між іншим, проблему протистояння монархії і республіки – а тут і історія, і політологія, і.... Але ще раз – це все треба вміти пояснити, це все має з’явитися у методологічній частині програм.

Усе це не виховується методом конвеєра. Усе це робиться повільно і з "зануренням у середовище" – а де у школах кошти і засоби на відвідини театрів, музеїв, поїздки? Цим займаються батьківські комітети. Хоча такі речі мали б бути прописані у програмах – у сусідній Польщі і трохи дальшій Австрії з Німеччиною дітей водять у музеї замість уроків літератури і мистецтва. І там же розповідають матеріал – у середовищі. Бачила таке десятки разів. 

Отож, ідея учергове перетасувати шкільну програму з літератури сама собою справляє враження імітації бурхливої діяльності. Але задекларована мета – звільнення дітей від "стресу" – викликає щонайменше здивування. У ім’я звільнення дітей від стресу, нанесених складними і песимістичними сюжетами у літературі пропонується збільшувати кількість "оптимістичних" сюжетів та всіляко захищати школярів від начебто безумовно деформувальних стресів.

Для початку слід розібратися, що таке стрес. Так-от, якщо максимально коротко, за автором теорії стресу Гансом Сельє, стрес – це не що інше, як неспецифічна реакція організму на подразник. А якщо почитати інших фахівців, то стане зрозуміло, що стрес буває двох видів – травматичний і навчальний. Останній – навчає. Дає досвід, вчить розрізняти і аналізувати, сприяє дорослішанню не формальному та фізіологічному, а особистісному, виховує культурну ідентифікацію, формує систему культурних координат, яка, зокрема, причетна до аналізування інформації і протистояння ворожій пропаганді.

Читайте також: Міністерці дали кілька конструктивних пропозицій, чим замінити "літературу сліз і страждань"

Досвід спілкування з загалом наших громадян – більш і менш освічених – підштовхує до думки, що у цьому випадку теж маємо справу з бажанням максимально полегшити дітям життя. Важко сказати, чого тут більше – бездумного слідування моді чи несвідомої рекомпенсати тяжкого колективного досвіду з ХХ століття, але наслідки будуть однаково трагічні.

Якщо будь-який стрес записувати у травматичні, маємо всі шанси успішно угробити покоління. Позбавити дитину навчального стресу – означає виховати інфантила і культурний нуль. Бо уміння розмовляти літературною мовою і користуватися столовими приборами не є показником культури. Це, за Жаком Марітеном, всього-на-всього цивілізованість, тобто засвоєння зовнішніх форм культури без проникнення у глибшу суть – тобто систему знаків, символу, рефлексія ідентичності, взаємної позиції "Я" і "світ" та ще багатьох складних універсальних механізмів. І "просто так", завиграшки, пройти цей шлях не вдасться. Будуть стреси.

До прикладу, література ХІХ століття – а саме звідти основна маса прикладів "стресових" сюжетів – це вже 9 клас, 14-15 років. Це вже не діти, це підлітки, які доволі швидко після цього вийдуть у доросле життя. Ви впевнені, що воно буде їх оберігати і не травмує? Взагалі, судити літературу виключно за параметром такого роду, як емоційний комфорт читачів – це трошки поверхнево і створює ризик виховати людей, які будуть не в змозі впоратися з емоційно насиченими життєвими ситуаціями – а не те, що справді тяжкими ситуаціями (це не скасовує потреби враховувати особливості вікової психології під час підбору чтива і – особливо – відповідної подачі текстів).

І саме тому, якщо ви оберігаєте дітей від стресу як такого – не дивуйтеся, що у 18 років вони голосуватимуть "про приколу" і сприйматимуть "ОК" у діалозі, як пасивну агресію. А ще вони дуже швидко "втомляться від війни", ніколи не бачивши автомата. Одне і друге – та й не тільки це – є ознакою непристосованості до соціальної комунікації та неготовості до кризової ситуації – а тяжкі часи питати не будуть. Усе це разом є наслідком гіперопіки в ім’я "щоб усе було краще". Краще – не значить легше. Застосування у культурі та вивченні гуманітарного блоку правила "стрій рівняється на найслабшого" призводить до катастрофи. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube