MENU

У всьому прагнув досконалости – історія українського скульптора, який ліпив Шевченка і Єлизавету ІІ

505 0

Лео МолЛеонід Молодожанин (Лео Мол)

Роботи блискучого українського скульптора Леоніда Молодожанина зустрічають нас на майданах багатьох міст по цілому світу.

Їх можна побачити у Вашингтоні й Лондоні, в Оттаві й Римі, Буенос-Айресі й Санкт-Петербурзі. А в канадському Вінніпезі, де пройшло майже все його творче життя, відкрили Парк скульптур Лео Мола, де виставлено більш як триста експонатів. Та найбільше він мріяв про визнання в Україні, пише Віра Агеєва у блозі для BBC News Україна

На відзначення стоп'ятдесятиріччя Тараса Шевченка українська емігрантська спільнота змогла втілити неймовірно сміливий проєкт.

27 червня 1964 року у Вашингтоні відкрили пам'ятник поетові. На це свято в американській столиці зібралося близько 100 тисяч людей, воно виявилося символом єдності, маніфестацією культурної потуги й уособленням надій на постання своєї держави.

Автором монумента став, перемігши у відкритому конкурсі, скульптор Леонід Молодожанин.

Голова комітету, що опікувався проєктом, літературознавець Григорій Костюк згадував, як він часто приїздив тоді у студію "Леофан" у південній частині Нью-Йорка і, спостерігаючи за працею, читав уголос Шевченкові вірші.

Читайте також: Дмитро Гордієнко: замість медалей – Колима і забуття

Утім для митця це не було перше наближення до шевченківської теми. Він народився 1915-го в містечку Полонному на Хмельниччині у родині гончарів. З 11 років працював разом з батьком, навчався орудувати гончарним кругом.

А коли вступив до Ленінградської Академії мистецтв, його вчитель Матвій Манізер якраз працював над пам'ятниками Тарасу Шевченкові, які ювілейного 1939-го було встановлено у Києві та Каневі. Молодожанин до цієї роботи також був залучений.

У роки Другої світової обирає еміграцію: його вабив неприступний за залізною радянською завісою західний мистецький світ. Студіював у Берліні, у Королівській академії красних мистецтв у Гаазі. Захоплювався німецьким експресіонізмом, пильно вивчав старих італійських майстрів. Хоча врешті зостався вірним класичним канонам і уподобанням.

Молодожанина, як і більшість його земляків у повоєнній Західній Європі, підхопила потужна хвиля еміграції за океан. Зрештою доля закинула у канадський Вінніпег – і на все довге й багате звершеннями творче життя.

Не знаючи англійської мови, з 70 доларами в кишені, він з дружиною Маргарет приїхав до Вінніпега 31 грудня 1948. Уже знав із розмови з прискіпливими чиновниками, що цій країні потрібні фермери й робітники, а не митці.

Утім, – як тут не повірити у своє призначення – ним таки опікувалося провидіння. Якраз це слово, "providence", він прочитав на вивісці крамниці, у вітрині якої стояли скульптурні погруддя.

І зайшовши всередину, Молодожанин дізнався, що власник магазину церковних товарів – українець та що він якраз шукає художника для розписів у храмі. Він виконав замовлення для численних церков, зокрема в техніці фрески й мозаїки. Захопленням на ціле життя стала для митця робота над вітражами.

Поступово приходило визнання. Якраз вашингтонський пам'ятник став у цьому сенсі значущою віхою. Далі була робота над статуями британської королеви Єлизавети ІІ і Володимира Великого, бюстами прем՛єр-міністра Канади Джона Дифенбейкера, президента США Двайта Ейзенгауера, папи Павла VІ, Івана ХХІІІ та Івана-Павла ІІ, кардинала Йосипа Сліпого.

А що бездоганно володів технікою рисунка і вмів схопити найхарактерніші риси, то не вимагав від своїх моделей тривалого позування. Майстрові вистачало враження, раз зафіксованого на папері.

Належав до людей, що у всьому прагнуть досконалости. Ніколи не обмежувався тільки виконанням фігури в глині чи гіпсі. Вивчивши в Італії та Німеччині методи роботи з бронзою, заснував потому власне невелике ливарне виробництво. Тож сам контролював усі етапи постання мистецького твору.

Його прізвище в англомовному світі звучало мало не як успадкований у поколіннях аристократичний титул. Тож підписував свої роботи скороченим варіантом – так постав знаменитий скульптор Лео Мол.

Утім, для приховування справжнього імені й багатьох деталей біографії існували й інші дуже вагомі причини. Він повсякчас боявся зашкодити родині, яка залишилась в Радянському Союзі. Таких-от "неповоротців" тоді автоматично вважали ворогами, а з "членами сім'ї ворога народу" в країні рад не церемонилися. Для них існувала навіть окрема кримінальна стаття.

Шукати близьких зважився аж наприкінці вісімдесятих. І 1991 року до нього таки приїхала молодша сестра Ніна.

Повернення до початків було і жаданим, і водночас трагічним. Доля їхньої родини віддзеркалила страшну долю кількох поколінь українців у лещатах імперії.

Батька, Григорія Молодожанина, арештували в Нальчику 1945-го, і він помер у табірній тюрмі. Мати померла на поселенні на Півночі. Брата Віктора, також художника, – мистецького дару Молодожанинам уділено було щедро, – ув'язнили 1946-го. Повернувся він аж після смерті Сталіна.

Читайте також: Великий українець Іван Пулюй. Чи буде достойно відзначено його 175-літній ювілей?

Підхоплювалися обірвані нитки, початки життя співвідносилися нарешті з його наступними етапами. Поверталися репресовані спогади. Україна, місця дитинства і юності, усе те, що, як могло здатися, існувало лише в часі минулому, знову стало досяжним у просторі.

Якраз на початку дев'яностих видатний славіст Юрій Шевельов, перечекавши овацію, влаштовану йому в Українському домі в Києві перед початком виступу на конгресі україністів, звернувся до присутніх зі словами "дорогі мої колишні вороги".

Пропагандистська матриця, в яку "неповоротців", вигнанців, цілий український еміграційний материк, зокрема й культурний, вписали у статусі "ворожих", більше не була чинною.

Тепер мрії митців про визнання на своїй Батьківщині почали реалізовуватися. Після проголошення незалежності Леонід Григорович, який завжди у своїх інтерв'ю не забував нагадувати, що він з України, багато разів відвідував Батьківщину. Подарував Київському музею Тараса Шевченка свої скульптури. Зробив пам'ятник Шевченкові, встановлений в Івано-Франківську.

А місту Вінніпегу подарував свої роботи, виставлені в іменному Парку скульптур Лео Мола. При вході зустрічає гуцул-трембітар. Прегарні скульптури в жанрі ню, як-от витончена "Жінка біля фонтана". Знамениті "Лісоруби" – чи не символ канадської історії й ідентичности.

Часом на стежинах парку здається, що і майстер, котрий витворив усю цю красу, десь тут, поруч. Так чи так, у кожній із робіт є часточка його великого дару.

Підписуйся на сторінки UAINFO у FacebookTwitter і YouTube

Віра АГЕЄВА


Повідомити про помилку - Виділіть орфографічну помилку мишею і натисніть Ctrl + Enter

Сподобався матеріал? Сміливо поділися
ним в соцмережах через ці кнопки

Інші новини по темі



Правила коментування ! »  
Комментарии для сайта Cackle

Новини