Для мене переломним моментом в подіях на Майдані, а може і в житті, справді, стала новина про закатованого Юрія Вербицького – науковця, інтеліґента, львів'янина. Оце останнє, ймовірно, відіграло свою сумну роль в цій історії.

Найрізноманітніші дискусії (не позбавлені спекуляцій) довкола львівської ментальности, галичанства не стихають десятиліттями.  

Я належала до тих, хто дуже охоче це підтримував, частинно, тому, що бачила в цьому рацію, частинно, бо спостерігала негативні риси в себе і було простіше їх назвати колективними і привселюдно висміяти, ніж копати глибше...

Та багато є пояснень. Але, в дійсності, ані зверхність і чваньство, ані схильність до моралізаторства, ані якісь інші риси, які в мене вискакують, і можуть бути потрактовані як рудимент галицького колективного характеру, не є нічим іншим, як просто моїми власними вавками, страхами, комплексами. А усі спроби це пов'язати, акцентувати на цьому є притягнутим за вуха, або від незнання, або з ненависти.

Читайте також: Відпущений "Беркут". Що робити далі?

Ставлення до галичан таки своєрідне в інших частинах України, ставлення навіть колишніх львів'ян вже теж дуже своєрідне (хоч це окрема тема). До слова, нещодавно якась пані (так, це моє галицьке виховання – називати усіх жінок панями, безвідносно до того, як вони себе поводять) написала мені в приват, що я галицька сволота, що ми (галичани, себто) подавлюємо всю Україну, щоб насаджувати свої провінційні принципи і головне, що це через нашу львівську пиху відбувся Майдан і загинули невинні хлопці... За останній час це десь 4-5 листів подібного змісту.

Так от, донедавна, я б так чи так вторувала критикам галичанства, як того, що буцім уособлює все консервативне з його зашореністю і "традиційними цінностями", фанатизм, подвійні стандарти, некритичність. Усе, що в моїй системі координат, нормальна сучасна людина мала б обходити стороною. Але блін, це ж така класична спекуляція.

Звістка про закатованого Юрія Вербицького з подальшою інформацією про його життя і походження змінили в мені усе.

Для мене ця людина втілення всього рідного (не хочу звучати патосно, але так є), всього, що я знаю змалку, що зараз є і завжди буде частиною мене, особливої нашої говірки, постави, сукупности цінностей.

Не потрібно багато розповідати про вбивство з ненависти. Щоб зрозуміти про що я, достатньо було в ті дні пройтися біля Маріїнського парку... Але, катування і мученицька смерть Юрія Вербицького, також, на моєму сумлінні (я так відчуваю, жодним чином не дорікаю іншим моїм друзям самокритичним львів'янам). Адже своїм бажанням здаватися чи бути далі від галичанства, в тому поширеному (і далеко не завжди справедливому) образі невігластва і рагулізму, який довкола нього активно формувався роками, я так завзято лаяла усе львівське, "містечкове", що врешті додавала до ненависницької риторики. І все це зіграло свою роль і продовжує грати...

Коротше, яка мораль? Жодної. Просто хотіла цим поділитися і подумати. Хоч ні, мораль таки є, бути критичним до себе і до світу не передбачає самобичування і заперечення усього, що любиш і серед чого виріс, навіть якщо це здається правильним і прогресивним.

Читайте також: Герої вмирають для вічного життя – письменник

Бути критичним означає спостерігати і робити свої висновки, формувати свою мову означення і пояснення. Якось так, благенька така мораль, я знаю, але то для себе, не зважайте.

А головне, що я хотіла сказати – Вічна пам'ять пану Юрію Вербицькому – науковцю, інтеліґенту і львів'янину...

Саме сьогодні Його було замордовано.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube