Ілюстративна світлина

Він отримав Шевченківську премію, віддав борги і купив хату на хуторі. Там і жив. Поет, алкоголік, геній. Сусідів – на пальцях однієї руки порахувати. Говорив з котом, якого підібрав на дорозі, говорив з ним – бо зі всіма людьми на хуторі давно посварився. Ходив околицею і бурчав щось собі під ніс. Інколи, десь раз на півроку, до нього приїздили гості. Чорні автівки, солідні жінки та чоловіки. Хата і подвір’я оживали. А потім знову вмирали. Надовго.

Зовнішньо Павло нічим особливо не відрізнявся. Шапка, жупан, валянки – восени та взимку, джинси і кофта – весною та влітку. Здавалося, він міг зіллятися з усім навколишнім, був хамелеоном, міг стати мохом або очеретом, стати деревом, звіром, псом. Будь-ким. Будь-чим. Але він залишався геніальним поетом, що утік від хаосу цього світу й опустився на саме дно. І це дно йому подобалось. Він вдивлявся в нього, наче у дзеркало. Зморшки ставали глибшими, білки очей – жовтішими, волосся – сивіло, біліло, вмирало, як і сам Павло. Він божеволів і записував своє божевілля в учнівські зошити, клітинка в клітинку, рядок за рядком. І стоси цих зошитів лежали в шухляді старого стола та в ящику під ним. Інколи, коли були в нього гості, він читав їх у голос, читав із надривом, з довгими паузами, а потім співав акапельно поему без назви.

Читайте також: Великий українець Іван Пулюй. Чи буде достойно відзначено його 175-літній ювілей?

Ми приїхали до нього поночі. Автівка з трьома людьми: його друг Петро за кермом, я і звукорежисер Матвій.

– Назвемо кіно "Ковчег", – говорив Петро. Йому 50, і він директор обласної ТРК. – Фільмуйте через лобове скло, а я піду.

Дверцята гупнули, і Петро пішов, наче апостол, через світло фар у темряву. Через мить повернувся.

– Є! – сказав він і махнув нам виходити, а сам пішов діставати з багажника вино і хліб. 

– Так буває, – казав він, – потрібно змінити дистанцію. Вино допоможе. А ти, – вже до мене, – знімай усе, довгими кусками по п’ять і більше хвилин. Спостерігай. Чекай. Лови момент. Це буде портрет генія.

Я ніяк не міг зрозуміти, чому Петро називав його саме так. Не міг, а може, не хотів. Не знаю. Він узяв торбу, гупнув, закриваючи багажний відсік.

Ми пішли.

Веранда була брудна, як і все навколо.

– Проходьте! Не роззувайтесь! – почувся голос господаря дому з іншої кімнати.

Павло сидів на ліжку. Кіт муркотів на колінах.

– Кіно… про мене? Хто ж його буде дивитись? – він сміявся у пишні вуса, що висіли копицями над верхньою губою. – Сідайте!

Читайте також: У всьому прагнув досконалости – історія українського скульптора, який ліпив Шевченка і Єлизавету ІІ

Ми сіли. Петро налив. Розмова не клеїлась. Павло говорив все про мишей, що дошкуляють йому щоночі, куниць, які, наче нечисть, граються на горищі. Він сидів, жував сало з хлібом. Їв цибулю. Усе про смерть говорив він: відчуваю, казав, як дихає вона мені у спину. Озираюсь, каже, а нікого немає. Розумієш, каже, таке відчуваєш усім тілом. І холод проникає у тіло, до дрижаків у ногах і пальцях рук, у саме серце. Розумієш, Петре, немає слів. Вони більше не приходять. Голоси в голові договорили. Лишилось трохи піску в пісковому годиннику, і він скоро увесь висиплеться.

Я тримаю камеру, намагаюся спіймати "час". Павло мовчить, а потім дивиться прямо в кадр – і враження таке, що крізь водошукач його пильний і втомлений водночас погляд зазирає мені у душу.

Ще кілька днів, каже, і все. Дякую тобі, Петре, що ти приїхав. А потім він застиг, дивлячись у якусь точку на стелі. Не кліпав, не рухався, не дихав.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube