З лабораторії прислали висновок комп’ютерної томографії. І хоч я мало що там розумів, він не був схожий на ті висновки, які я отримував раніше, зовсім не схожий, пише Олег Тудан у блозі для ТСН.

Не жалій себе, – сказав він. – Себе жаліють тільки нікчеми (Х. Муракамі).

За вікном палати то сніжить, то ясніє – з частими інтервалами, бо сильний вітер, чий свист чути навіть через товстий склопакет, жене сніжні хмари кудись на захід. Білий густий дим з труб котелень неподалік вказує на те, що на вулиці морозно.

Через цей невеликий шторм надворі лікарняна палата навіть видається затишною – перший раз за тиждень перебування тут. Не те, щоб я жалівся – умови доволі непогані, до того ж палата мені давно знайома. Так, я лежав у ній три роки тому. Я лежав в кожній палаті відділення пухлин стравохода та шлунка Інституту раку.

В кожній з восьми.

У 2017-му році мені поставили діагноз – "рак нижньої третини стравохода". Поставили не одразу, а після двох тижнів безсонних ночей та пекельного болю в спині, природу якого лікарі ні швидкої допомоги, ні міської поліклініки пояснити і втамувати – не могли. Коли ж я буквально знепритомнів від болю посеред приватної клініки, почались поневіряння лікарнями. Спочатку в обласній лікарні з моїх легень викачали майже два літри рідини, а потім прописали антибіотики, від яких з мене буквально злазила шкіра, а рот перетворився на одну суцільну рану.

Читайте також: Дитяча онкологія – візитівка медицини в країні

В онкодиспансері трохи відкачали від такого лікування, давали кисневу маску і знеболювальні, від яких я добре спав, хоча і бачив дивні сни – але все одно розводили руками щодо того, як лікувати далі. Зрештою, я потрапив до Інституту раку, де лікарі мене кілька разів оглядали, проштрикали голками, аби вставити в легені трубки діаметром в один сантиметр, радились і нарешті прооперували, вирізавши все непотрібне – стравохід і добрячий шматок шлунку. Коли ж я трохи відійшов від операції, призначили 6 курсів хіміотерапії. Після цього – нагляд лікарів та контроль на комп’ютерній томографії кожні три місяці.

За канонами різних мотиваційних історій успіху, зокрема і колег, які "побороли рак" (с), після цього в мене мало б початись нове життя, повністю переосмислене та не схоже на попереднє. Я мав би цінувати кожну секунду, кожну мить, не витрачати даремно час на сварки та подібний негатив, найбільше часу приділяти рідним та близьким, щодня казати їм слова любові, а рутину та роботу вважати неминучим, але дріб’язковим тліном.

Нісенітниця. Повна дурня.

Поки я потрохи набирався сил після операції та виснажливої хіміотерапії, життя навколо вперто не хотіло ставати іншим – навпаки, все вказувало на те, що провівши в лікарняній палаті приблизно пів року, я повернувся в той самий світ. Ті самі декорації, та сама (хоч і улюблена) робота, ті самі надії та сподівання. Відчуття "повстання з попелу" не відбулось – хотілось просто швидше забути пережите і осідлати рутину.

Історії про людей, переживших подібне і кардинально змінивших себе, здавались дешевими мотиваційними буклетами з тих, що продаються на заправках зі здоровенними наліпками "БЕСТСЕЛЕР НОМЕР ОДИН!" або "КНИГА, ЩО ЗМІНИЛА СВІТ!". З дещо здивованою та розгубленою усмішкою спостерігав за історією Яніни Соколової – не через драматичність, а скоріше через надмірну категоричність та патетику в її постах в соцмережах: "поборола недугу", "здолала рак". І вже без усмішки їздив щотримісяці до Києва на обстеження.

Це як американські гірки, помножені на знання про те, що конструкція гірок може бути аварійною: кілька годин від проходження томографії до отримання результатів були просто нестерпним випробуванням. І два роки щоразу це закінчувалось щасливим "приземленням" – все гаразд, все на місці. Я вибігав з Інституту з прихованою усмішкою (відкрито усміхатись тут не прийнято), аби через три місяці повторити нервовий атракціон.

Проблеми почались минулого року.

Спочатку збільшились лімфовузли, за якими весь цей час найбільше спостерігали лікарі – на кілька міліметрів, але достатньо для того, аби професор прописав мені чи не найсильнішу хіміотерапію. Волосся випало після першого ж курсу – однієї ночі, засинаючи на кухні над ноутбуком, помітив на клавіатурі чималий шар волосся. Взявся за голову – і видер звідти жмут.

Утім, це не було найбільшою проблемою – побічні дії від хіміотерапії викидали на задвірки життя на кілька днів, коли так хотілось жити, працювати та бути частиною соціуму. Оптимізму, щоправда, додало проміжне обстеження після трьох курсів – лімфовузли почали зменшуватись, тож вирішили зробити ще два курси, а потім остаточно перевірити організм.

Читайте також: Коли розуміння і підтримка – це теж ліки. Досвід онкопацієнтки

Абсолютно нічого не віщувало біди.

...Я лежав в номері мініготелю поблизу Інституту і не міг повірити своїм очам. В руках тримав телефон – на електронну пошту з лабораторії прислали висновок комп’ютерної томографії. І хоч я мало що там розумів, він не був схожий на ті висновки, які я отримував раніше, зовсім не схожий. Тремтливими пальцями набрав в ґуґлі "prolongatio morbi" і похолодів ще більше. Налякався. Не придумав нічого кращого, ніж одразу налякати свою дівчину, написавши їй панічне "хвороба повернулась". У висновку йшлося про новоутворення, яке обволокло черевну артерію у кілька разів – і притисло до того ж ще кілька важливих судин. That`s all, folks.

Але найдивніше – разом зі страхом всередині відчувалось полегшення. Американські гірки щотримісяці були неабияким випробуванням – і от нарешті, ці випробування закінчились. Прийшов час випробувань інших – хіміотерапію цього разу лікарі доповнили опроміненням, встановивши чималий термін – 25 днів стаціонару. "No more games. No more bombs. No more fun", як казав Доктор Гонзо. Принаймні, до кінця зими так точно.

Рясний сніг за вікном палати змінюється на напрочуд ясну, сонячну погоду – хоча ця зміна лиш на кілька хвилин, приміщення обдає світлом, і лікарняна палата на мить стає затишною. Принаймні, так, шкодуючи мене, малює власна свідомість – доведеться провести тут майже місяць. Що буде далі – поки не знає ніхто.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube