Ілюстрація – ТСН

Постать Шевченка фактично створила національний міф, залишивши всій решті спільноти тяжкий обов’язок його тлумачити, пише Олеся Ісаюк в блозі для сайту ТСН.

Самоочевидним трюїзмом, який повторюють, не замислюючись, є факт, що Тарас Шевченко в українській культурі є більш-менш тим, чим для польської культури є Міцкевич, для німецької – Гете, англійської – Шекспір, іспанської – Сервантес. Розшифровуючи – фігурою, чия творчість акумулювала в собі основні посили національної культури світу, систему уявлень про себе і світ, архетипи і символи, а заодно фактично створила національний міф, залишивши всій решті спільноти тяжкий обов’язок його тлумачити.

Враховуючи історичну долю України два століття після Шевченка, ця обставина створила для абсолютно кожної влади проблему "домовитися" з Шевченком, оскільки замовчати його було нереально – це той випадок, коли вплив був настільки сильним, що радикальні методи давали прямо протилежний ефект.

І, якщо з точки зору російського імперського уряду чи міжвоєнної Польщі ситуація була порівняно проста – чи то підкопувач державного ладу, "мазепинець" у випадку Росії, чи то поет непокірної меншини – у випадку Польщі, чи то просто ще один поет ще одного народу у складі імперії – у випадку Австро-Угорської імперії, то радянська машина завдяки власним же засадам, потрапила у випадку Шевченка у складну колізію. Як і будь-яка тоталітарна держава, радянський режим тяжів до повної монополії у мисленнєвій та культурній сферах і накидання громадянам власної візії.

Читайте також: Тарас Шевченко. 20 маловідомих фактів про Кобзаря

У випадку українців ішлося також про утримання дихотомії імперської та колоніальної культури, у якій "імперській" відводилася роль "кращої", "багатшої", "передовішої" – все за логікою теоретиків імперіалізму у культурній сфері. Уже практично перейшли у категорію "всі знають" сюжети про цензурування "Кобзаря", але цензура була далеко не єдиним методом деформації Шевченка. Як часто бувало у радянській практиці, методом денаціоналізації стала марксистська ідеологія, правда, у такому вигляді, що Маркс би перехрестився. І йшлося далеко не тільки про перебивання шевченківських сенсів загальним ефектом від пропаганди чи паразитування на Шевченкові у власних інтересах, зокрема, мімікрування під "своїх". Задіювалися значно тонші механізми.

Насамперед, у презентації життєпису Шевченка головний акцент робився на кріпацькому походженні, а щодо дорослого життя – на солдатчині. Продовженням було акцентування саме на соціальних сюжетах у творчості Шевченка – їх зазвичай шифрували під терміном "антикріпосницькі". З іншого боку, те, що у творчості Шевченка стосувалося топосу боротьби, неминуче коментувалося і тлумачилося через саме соціальне протиборство.

Усе перелічене – у принципі, логічний крок для політичної системи, яка – будь-що-будь – будувалася на протиставленні вищих та нижчих верств суспільства. Але у разі перенесення у контекст національної суб’єктності, давала нищівні для українства ефекти. Українці – укотре вже! – опинялися у позиції народу без власної еліти, адже яка еліта може бути у народу, чий геній "намертво" прив’язаний до нижчих верств. При цьому абсолютно не озвучувався топос "сам себе зробив", який логічно пояснював би, яким чином людина "з низів" стала культуротворчим митцем і переводила б розмову на особистість самого Шевченка та сенси його творчості, а, проектуючись на долю народу, до якого належав Шевченко – давала б контекст боротьби, як упертого "тримання свого" і використовування кожної зручної можливості, як поступового "розширення меж". Натомість пропонувалася "сила генія" та допомога "передової російської інтелігенції".

Крім того, і кріпаччина, і заслання, і всі інші злигодні, які спіткали Шевченка, описувалися чимось на кшталт стихійного лиха – наче щось, що мало настати просто внаслідок природного перебігу подій. На широку публіку практично не звучало питання – заради чого це все? Гаразд, щодо кріпаччини про "заради" не йшлося – адже ніхто, навіть генії, не вільні вибирати, у чиїй родині і якій країні народжуватися – але ось уже питання, заради чого Шевченко пішов у солдатчину – не звучало. У підсумку виходило, що десять років солдатчини, підірване здоров’я і весь той інтелектуальний і творчий багаж, який спровокував таку реакцію з боку режиму – позбавлялися сенсу. По суті, десакралізовувалися, перетворювалися у щось нормальне для певного типу людей. Речі, які не можуть бути зведені до звичайності, позаяк задовольняють потребу людини у сенсі і вірі – якщо розглядати такі речі з практичної точки зору – ставали такими. А разом з ними частково розвінчувався, частково замовчувався сенс існування українців, як таких.

І, ясно, геній підкореного Москвою народу ну ніяк не міг бути великим самим по собі – його геніальність мали підтвердити представники "братнього російського народу" і додатково закріпити керівники партії, які знаходилися у імперському центрі. Саме цю останню роль у контексті Шевченка виконували обов’язкові у принципі будь-де цитати з "вождів". А поза ними – обов’язково висвітлювалися справжні та уявні контакти Шевченка з тими групами, які входили до "канону" предтеч більшовизму, а в Кирило-Мефодіївському братстві з’являлося "ліве крило", яким керував, звісно, особисто, Кобзар.

Усього цього не минула і художня література. Майже цинічним виглядає ситуація з повістю "В степу безкраїм за Уралом", авторкою якого була онука соратника Шевченка по Кирило-Мефодіївському братству, Зінаїда Тулуб, у Шевченка за сюжетом постійно знаходяться покровителі з "не таких" росіян – генерал Ісаєв, капітан Макшеєв, керівник експедиції на Аральське море Бутаков, губернатор Обручов та інші. Половину книжки займає чисто колоніальний сюжет про кохання двох молодих казахів, чиє щастя врешті-решт рятує група російських офіцерів, яких, щоправда, організовує сам Тарас Григорович.

Тут доречно нагадати, що часто усякі такого роду пасажі підписувалися іменами цілком фахових і порядних особисто людей, яких ніяк не можна було зарахувати до колаборантів з тоталітарним режимом. Але навіть найбільший фахівець не був вільний від необхідності цитувати "вождів", де слід і де не слід і не кланятися перед "старшим братом". І такого роду деморалізацію – бо люди такого рівня не могли не розуміти, що відбувається, теж була, по суті, частиною систематичного і системного зламу сенсів, без якого не може існувати жодний тоталітарний режим – як і притаманного йому ж невільного для жертв "зв’язування кровʼю", у цьому разі метафоричним, а з точки зору чисто моральної – черговим цинізмом.

Найяскравіше усі згадані прийоми проступають, якщо подивитися на радянські коментарі до тих шевченківських поезій, які після падіння режиму повернули собі належне місце серед символічної підбірки текстів-маркерів або ж стали предметом глибокої рефлексії, як фахових літературознавців, так і загалом інтелектуалів. "Заповіт" було заведено тлумачити, як заклик до кривавої боротьби проти "класового ворога", "Великий льох", кількаповерхову за смислами містерію, наповнену символікою, яка відсилала до глибинних рефлексій щодо української історії, окреслюють, як "спрямовану проти феодально-кріпосницького гніту", після чого йде вибачливе означення "дещо однобічного" трактування постаті Петра І – це, очевидно, про сцени руйнування Батурина та тлумачення образу-символу трьох ворон – як усього "темного і реакційного у бутті трьох слов’янських народів".

Перекладаючи на людську мову – усього, що робило з умовного "народу" суверенний суб’єкт. У випадку з "Ой чого ж ти почорніло, Зеленеє поле" шевченкознавцям довелося "відмазувати" Шевченка у питанні завершальних рядків "А ви вже ніколи не вернетеся на волю..." – мовляв, ідеться не про "соціальний песимізм" поета, який "твердо вірив у майбутню перемогу народу", а про тимчасову рефлексію. Прикметно, що у коментарі до "За байраком байрак..." , аналізуючи тему гетьмана, який "запродав....у ярмо християн..." у список імовірних кандидатур на цього гетьмана потрапляють суцільно ті діячі, які відомі, як послідовні противники промосковської орієнтації, а ось у випадку Богдана Хмельницького, якому було відведена почесна роль "возз’єднувача двох народів" – логічна послідовність затушовується псажем про "вимушеність" союзу з кримцями.

Читайте також: У посольстві США яскраво відзначили день народження Тараса Шевченка

Над усім цим височів звичний для радянських практик всепроникний пафос – з усіма його "видатними поетами", "великими синами українського народу", "геніальними поетами і художниками" та іншими, вщент випраними зі смислу завдяки безупинному повторенню кліше. Мало того, що за ними повністю ховався справжній Шевченко – такого роду лексика у контексті ролі справжнього Шевченка для українства, як окремої спільноти, повністю блокувала рефлексію про Шевченка, позаяк, за неписаними законами тоталітарного режиму, подібна лексика повністю виключала будь-яку глибшу рефлексію, а якщо така з’являлася у вужчому колі – її трансляцію на ширші маси. Також така лексика по факту відчужувала, просто судячи протест не проти самого Шевченка, а проти остогидлої славослівної лексики – а що може бути гіршим, ніж позбавити стрижня культури?

Зворотнім доказом того, що радянська влада не жаліла зусиль щодо "впихання" Шевченка у своє "прокрустове ложе", є доля тих, хто намагався вшановувати Шевченка по-своєму. У 60-80 ті роки прийти до пам’ятника Шевченкові на 22 травня (день поховання Тараса Шевченка в Україні) означало підозру у неблагонадійності – у цей день за пам’ятником спеціально стежили працівники "органів", аби виявити "буржуазних націоналістів". Тоді ще молодий Мирослав Маринович – у тому числі – за спів "Заповіту" на шевченківському вечорі (так-так, у радянські часи шевченківський вечір без "Заповіту" вважався нормальним) поплатився свободою.

Як наслідок усього описаного вище, більшості тих, хто закінчував середню школу ще в радянський період, Тарас Шевченко асоціюється передусім з кріпацтвом, "Гайдамаками", сумними віршами про недолю – словом, класика принципу "Хочеш, щоб дитина зненавиділа українську мову та літературу – віддай її вивчати ці предмети у середню школу". А відомі рядки Івана Драча – "Скиньте з Шевченка шапку та отого дурного кожуха..." виглядають на такому фоні не тільки закликом до "розбронзовлення" Шевченка, а й гаслом до деколонізації та національної модернізації.

"Повернення" Шевченка відбулося, зрозуміло, після проголошення незалежності. І, що стало остаточним "мильовим каменем" у переграванні Шевченком імперії – образи Шевченка і він сам від 2014 року остаточно прописалися у масовій культурі, особливо її модерних формах, за висловом уже згаданого Мирослава Мариновича – "Шевченко ніколи не почувався добре у помпезності, Шевченкові комфортніше у касці на задимленому Майдані".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube