За любов до України друзі дали 18-річному Юрію Поправці позивний "Патріот"

"Тьох-тьох-тьо" – серце у грудях калатає аж так, що закладає вуха. Я стою біля хостелу у Львові й готуюся дати друге у своєму житті телевізійне інтерв’ю. Перше було після вбивства "тітушками" мого колеги та друга – журналіста В’ячеслава Веремія. У другому мала б розповісти, як, сама того не знаючи, зателефонувала підконтрольним Росії бойовикам і попросила віддати тіло закатованого ними студента, пише Ольга Омельянчук у блозі для видання "Радіо Свобода".

У квітні 2014 року події розвивалися так швидко, що медіа не встигали сфокусуватися. Як тільки ти починав слідкувати за однією подією, у цей же день з’являлася інша. Відтак, не вдавалося поглибитися в жодну із тем. Проте весну, яка змінила всіх нас, я пам’ятаю ледь не по днях. А болюча історія, з якої для мене почалася війна, безперечно, й досі заслуговує на увагу.

Це – дуже особистий спогад про Юрія Поправку та Юрія Дяковського, у вбивстві яких під час інтерв’ю виданню "Гордон" зізнався ексватажок бойовиків, російський полковник Ігор Гіркін (Стрєлков), про те, як одна мама хотіла врятувати сина й зникла сама, і про те, чому час насправді не лікує.

Закатований

Біля старенької п’ятиповерхівки в одному зі спальних районів Києва стоїть середніх років жінка. У неї коротке світле волосся із завитками і повністю відсторонений погляд. Поруч в’ється малюк – тягнеться ручками вгору, похнюпує і, врешті, отримує бажані обійми.

Ярослава, мама 18-річного студента КПІ Юрія Поправки, вже більше тижня шукає свого старшого сина серед живих і мертвих. А сьогодні, 25 квітня 2014 року, її пошуки завершилися. Свого Юрчика жінка впізнала на страшних фотографіях у кабінеті слідчого. На них був він – закатований, а потім викинутий у річку Торець. Поруч, так само зі слідами тортур, перебувало тіло депутата Горлівської райради Володимира Рибака. Саме з цих смертей для мене почалася війна на Донбасі. Хоча насправді так війна почалася для всіх українців.

Читайте також: Казанський: Гордонове відео – це найнездарніше інтерв'ю з Гіркіним, яке я бачив

Активіст Майдану Юрій Поправка зник разом із групою хлопців з "Правого сектору" орієнтовно 17 квітня. Мамі й близьким хлопець сказав, що їде у Харків до знайомих. Пізніше виявиться, що далі його з товаришами чекала дорога в окупований Слов’янськ. На той момент 18-річний Юрій Поправка, 25-річний Юрій Дяковський та 22-річний Віталій Ковальчук і ще декілька їхніх друзів поїхали на Донбас у розвідку. Врешті, обидва Юрії загинули, а Віталій – потрапив у полон.

"А Юра умер"

"Ой, там студент із Києва пропав. А з ним іще люди", – вигукую у редакції напередодні упізнання, читаючи пост Ярослави у фейсбуці. Короткий, але змістовний, з фотографіями Юрчика у жовтій футболці, той запис розлетівся тисячами репостів.

Тема Донбасу тільки-но почала з’являтися у новинах: 13 квітня в Україні оголосили АТО, і в цей же день під Слов’янськом стався перший бій між бійцями підрозділу СБУ "Альфа" і військовими 80-ї окремої аеромобільної бригади, з одного боку, та бойовиками російських гібридних сил з іншого.

Про те, що Юрія менш ніж за тиждень знайдуть убитим разом із Володимиром Рибаком, а пізніше у тій же річці виявлять закатованого Юрія Дяковського, іще ніхто не знав.

Рідним хлопець сказав, що їде у Харків до дівчини, скоро повернеться

Скільком журналістам розповіла про сина після публікації у фейсбуці, Ярослава не пам’ятає. Тремтячим голосом вона, мов мантру, повторювала: "Поїхав у Харків до дівчини. Пропав. Телефон або вимкнений, або там відповідають, що Юра загинув".

За кілька хвилин, теж із дрижанням у голосі, але у редакції, я й сама набираю номер хлопця. Потертий диктофон, як на зло, не слухається, але, все ж, фіксує:

– Ало. Добрий день! А Юру можна?

– А Юра умер.

– Треба ж бути людьми… Віддайте тіло.

Поставлю слухавку. І на видиху розридаюся, як мале дитя. Бо я й була тоді малим дитям, яке виросло після однієї-єдиної розмови.

"Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти"

24 квітня, на свій день народження, я весь день буду на роботі. Дзвонитиму у лікарні та морги окупованого Слов’янська із запитанням, чи не знають вони нічого про, можливо, загиблого хлопця на ім’я Юрій Поправка. В тих розмовах, часто бездушних та відверто агресивних, одна з місцевих лікарок, пошепки, так, наче нас підслуховують, скаже: "Нет их здесь. Кто ж, деточка, будет замученных в морг везти".

А вже наступного дня маму Юрчика покличуть на упізнання в райвідділ у Києві.

"Перед смертю, – каже Ярослава, – над Юрою знущалися: зокрема, сильно били та розрізали живіт. За даними слідства, вбивством мого сина, його товариша Юри Дяковского та депутата із Горлівки Володимира Рибака керував особисто росіянин Ігор Гіркін (Стрєлков). А палачі, виконавці катувань, виявилися громадянами України, жителями Харкова й членами "Оплоту" – проросійської організації і бійцівського клубу одночасно".

Після упізнання слідчі у Києві розвели руками – мовляв, Слов’янськ окупований, якщо хочете – їдьте самі забирати. Знесилена пошуками, Ярослава й справді подумувала лишити вдома меншого сина і поїхати на Донбас. Проте жінку вчасно зупинив брат. Андрій Тарасенко був рятувальником, працював у ДСНС, і ледь не повністю забрав на себе організацію поховання племінника. Влітку 2015-го, трохи більше, ніж за рік після тих подій, Андрій загине під час ліквідації пожежі на "БРСМ-Нафта" під Києвом. Тепер Ярослава каже, що її брат завжди рятував інших, а себе врятувати не зміг.

Читайте також: Гаага тут ні до чого: чотири зауваги щодо скандальної розмови з Гіркіним

"Я це вперше скажу за, рахуйте, шість років, але поховати сина мені допоміг місцевий співробітник МВС і людська жадібність. Кати захотіли підзаробити і погодилися доставили тіло за гроші. Щоб вони пішли на контакт, нам посприяв один з тамтешніх поліцейських. Ім’я того чоловіка я навіть не запитувала, але знаю, що він ще у 14-му виїхав зі Слов’янська", – розповідає мама Юрія Поправки.

Юрій вчився у КПІ і обожнював бавитися з молодшим братиком

А за шість років після жорсткого убивства сина жінка поділиться зі мною іще однією гіркою правдою. Виявляється, попри звання Героя України та статус одного із Небесної Сотні, слідчі у Києві попросили докази насильницької смерті Юрка. Восени 2014-го, приблизно за півроку після поховання, Ярослава погодилася на ексгумацію – каже, тільки тому, щоб і на папері довести: сина закатували.

"Мені, – підсумовує Ярослава, – болить, скільки б не минуло часу. Шість, десять, двадцять років – мамине серце перестане тужити, хіба, коли саме зупиниться. Зараз я виховую двох молодших синів, але вважаю себе мамою трьох – просто Юрчик тепер слідкує за нами і вами з неба".

Віталік і мама

"Олю, мені страшно. Я чую, як там у застінках СБУ кричать люди", – пошепки каже мені телефоном Галина Купрій.

У компанії, яка через Харків поїхала під Слов’янськ, був її син Віталій Ковальчук. Його, фітнес-тренера з Вінниці, взяли у полон, як і двох Юріїв. Але, на щастя, не вбили. Як потім засвідчить сам молодий чоловік, кинули "на підвал", а не закатували до смерті, тому що погодився перейти на російську і сказав, що ходить до церкви Московського патріархату.

Свої 23 роки Віталій зустріне у полоні. Його битимуть, а потім, приблизно за півтора місяці, таки випустять на волю. Не останню, а, може і головну, роль у звільненні Ковальчука зіграє тоді майже нікому невідомий, а нині скандальний перемовник, один із ексфігурантів справи про нібито державний переворот, повалення в Україні конституційного ладу та сприяння угрупуванню "ДНР", Володимир Рубан.

У квітні 14-го важкохвора Галина Купрій стала першою відомою мені мамою, яка вирішила самотужки визволяти сина. Вольова і пробивна, вона ходила на зустрічі до так званого самопроголошеного "мера" міста Олександра Пономарьова (який, врешті, втік), до силовиків, які зрадили Україну і допомагали російським гібридним силам, – до всіх, хто міг хоч якось вплинути на долю її Віталіка.

Як це часто зі мною буває, я прикипіла до геть незнайомої людини. Бували дні, коли Галина, знесилена невдалими спробами домовитися, кричала мені у слухавку, щоб я сама, раз така розумна, їхала у Слов’янськ визволяти героя своїх текстів. А інколи вона з першої хвилини розмови розуміла, що я теж без сил і з таким теплом, яке буває тільки у мами, просила не затримуватися на роботі й берегти себе.

Востаннє з Галиною Купрій ми розмовляли 8 чи 9 травня. За лічені тижні до звільнення сина вона пропонувала бойовикам, щоб її полонили замість Віталія, дала безліч інтерв’ю, примудрялася передавати записки синові прямо у камеру, а ще показала мені, якою безстрашною може бути людина. В день, з якого я почала писати, що у Слов’янську пропала мама Віталія Ковальчука, ми говорили буквально декілька хвилин. Галина сказала, що налякана і бачить людей зі зброєю. Зв’язок обірвався.

Минуло понад шість років, але ніхто досі не знає, що сталося з мамою першого звільненого зі Слов’янська полоненого. Галину шукали й шукають чоловік та двоє синів. У родини була інформація, що бойовики силоміць вивезли жінку в Луганськ. Втім, її офіційний статус залишається "зникла без вісті".

"42 гріхи"

28 квітня 2014 року в річці Торець виловили тіло ще одного закатованого чоловіка – учасника Революції гідності і тепер уже Героя України Юрія Дяковського. За словами звільненого із полону Віталія Ковальчука, старшого з Юріїв били з особливою жорстокістю. Він був родом зі Львівської області – відтак, автоматично ставав для бойовиків "лютим бандерівцем" та ще більшою загрозою. Як і Поправка, Дяковський не перейшов на російську та не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату.

Юрій Дяковський похований у рідному Стриї Львівської області

Читайте також: Інтерв'ю Гордона з Гіркіним та Поклонською. Нам оголошена війна, а ми й не пручаємось – Казанжи

У рідному Стриї з Юрієм попрощалися аж 8 травня. Його ховали у закритій труні.

Родина Дяковських багатодітна, набожна та інтелігентна, важко переживає загибель Юрія. У нечастих інтерв’ю його мама Світлана такою "м’якою" українською, яка є тільки на заході, крізь сльози розповідає, як її син з дитинства відстоював честь та справедливість.

"Одного разу, – пригадує Світлана у ролику організації "Родина Героїв Небесної Сотні", – Юрко малим сказав, що не піде до причастя, адже напередодні записав на листку 42 гріхи, а священник вислухав лише 40. Сповідь, казав він, має бути дійсна, коли ти висповідав всі гріхи. Навіть у такому маленькому віці він був строгим та правильним".

Попри катування, Юрій Дяковський не перейшов з бойовиками на російську і не збрехав, що ходить до церкви Московського патріархату

Цю свою строгість до життя, каже мама, Юра не згубив і коли виріс. Він відстоював гідність країни під час Майдану, отримав там поранення, а потім казав мамі, що було страшно, але ж "мамо, люди кричали і махали. Їх треба було рятувати".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube