У Павла Загребельного є роман "Тисячолітній Миколай", а у Володимира Лиса – роман "Століття Якова". Циклічність і трагізм української історії, що виривається із зачарованого кола, за Загребельним, і побутова сага життя звичайного українця Якова, подорожнього 20 століття, затягують у глибини розповіді.

Євген Паранюк, син прекрасного і трагічного 20 століття, теж сповна випив його отрути і зазнав дарованих ним радощів. Ніби минуле століття добре відміряло йому, галицькому селянському синові, всіх своїх бід і щедрот, залучаючи його до лав повноцінних свідків двадцятого віку. Роман про його життя, думаю, ще буде написаним.

Виріс українцем, свідомим своєї національності. Це розуміння визначило в його житті все. Двадцяте століття не надто знало про українців, підсліпувато й неуважно приглядаючись до химерного молодого етносу, де значна кількість людей навіть не розмовляла власною мовою.

Дитинство проминало в селі Хмелівці (зараз Івано-Франківська область), де починала відроджуватися українська думка, українська ідея. Хлопчик іще не знав, що віра в державність і розвиток українства стане до смерті його особистою світською релігією.

Чорний чорторий Другої світової війни закидає хлопця аж до Німеччини, де він працює на шахтах, на примусових роботах. Відтак звідти вдається втекти. Зміна місць роботи та мешкання, мерехтіння чужих облич, нарешті табір для переміщених осіб…

Читайте також: Музей Івана Гончара був і залишається одним із провідних центрів, де б'ється пульс українського життя

Любив науку й мистецтво. Любив спілкуватися із причетними, відчуваючи співпричетність. Найбільшим щастям були знайомства із відомими українцями, яких роки робили видатними. Ще в Німеччині, у таборі переміщених осіб, бачив і спілкувався з Юрієм Шевельовим, Іваном Багряним, Леонідом Полтавою.

Після переїзду до США в 1949 році Україна, тобто його візія України, не відпускала ні на крок. Хоча, з іншого боку, він був включений у життя світу, як людина комунікабельна, що знала декілька мов, до прикладу – англійську, німецьку й іспанську. 

Спочатку США лякала Євгена гігантизмом хмарочосів, розкиданістю українців, неначе піщинок американського океану, механічними усмішками для спілкування (пізніше добре розумітиме, що такі усмішки є набагато кращими від перекривлених злобою радянських лиць), нездержними напливами самотності та ностальгії.

Паранюк бачив на своєму віку чимало українських знаменитостей. Спілкувався з Марком Антоновичем, Григорієм Китастим, Володимиром Кубійовичем, Євгеном Маланюком, Тодосем Осьмачкою, Уласом Самчуком, митрополитом Мстиславом, Ізидорою Косач-Борисовою (рідною сестрою Лесі Українки), Лео Молодожанином, Юрієм Стефаником (сином письменника), племінником Івана Франка – здавалося, пів України перенеслося до Америки, рятуючи від розчинення у чорних водах забуття національну душу.

Не раз бачив, як спалахувала та згасала людська слава, як перетиралися на порох чиїсь величезні сподівання й амбіції. Паранюк був завжди скромним, навіть по-своєму аскетичним.

Був сином і слугою (у найкращому значенні цього слова ) своєї Вітчизни. До самої смерті винаймав квартиру. Не мав сім’ї. Коли тільки з'явилася сяка-така можливість, від 1991 року, починає їздити в Україну, зокрема в село Хмелівку Івано-Франківської області, де проминули дитинство та юність. Мала батьківщина не раз додаватиме Євгенові незримих духовних сил, коли здаватиметься, що сил не залишилося.

Читайте також: Нейморвіна історія одного яйця, яке об'єднало канадську кінну поліцію, українську культуру та дев'ять інновацій

Пише й видає за власний рахунок книжки, які мають цінність у різних ділянках українського життя ("Український Голівуд і Олександр Кошиць", "Останні роки Івана Франка", "Від Хмелівки до Нью-Йорка"). Із Нью-Йорка оплачує й пересилає цілі контейнери книг для вишів Івано-Франківська, Кам’янця-Подільського тощо.

Здається, що цей книжковий жертводавець був власником великої корпорації. Але він усе життя пропрацював вахтером!.. Як деякі непримітні теслі чи землекопачі в радянських концтаборах, під бушлатами яких билося серце героїв, Євген живе для своєї Вітчизни, далеко, за океаном, у відродження якої не завжди вірить, але віддає їй не слова, не пафос, а вчинки. Десятки, а може, й сотні тисяч книжок переправив він у дев’яностих і двотисячних в Україну.

Його зворушлива віра в чудодійство книжки та просвітництва подекуди, здавалося, зрушувала гори. Немолоді доценти та професори у вишах запалювалися його нетлінною вірою, селяни на його малій Батьківщині були присоромлені власною зневірою, краєзнавці й літератори, віднаходили підтримку в пошуках, а то й у видруку власних книг у злиденні дев’яності. Цей, здавалося би, непримітний чоловік формував нові українські риси, далекі від пустомельства, невиправданої скнарості, вузького світогляду й обмеженого, аж до кумедності, індивідуалізму.

У березні 2015 року Євген Паранюк помер, так і не переїхавши жити в Україну чи бодай у Прагу, про що часто мріяв... Для нью-йоркців, якщо він мав за життя товариські стосунки із деким із них, це був немолодий книжник. Для українців США це був товариш-патріот, для немалої кількості людей – дивак, живий докір байдужості багатьох, що наростала з роками від власного добробуту.

Йому як світському схимникові було байдуже накопичення матеріальних благ. Тіло покійного кремували. Племінниця Люба перевезла в Україну коробку із прахом.

Він був нетиповим українцем, без тугуватих матеріальних мрій про "ставок і млинок", воїном задля українського духу. Бо після смерті направду "плоть – ніщо, а дух – животворний".

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube