Економіка нашої країни тяжко хвора. Це сталось не вчора й історія хвороби відома всім. Після пікового занепаду початку двохтисячних, коли ВВП країни впав до $35 млрд нам вдалося за 8 років збільшити цей показник у 5 разів. Після світової кризи 2009, яка тяжко вдарила і по Україні, у 2013 показник ВВП в $183,3 млрд став нашим історичним максимумом. Те що відбулось далі, знають всі. А економіці України це коштувало втрати 50% економічного потенціалу. 

Насправді майже кожен з нас у своєму житті стикався з ситуацією, коли втрачав стабільний заробіток, прибутки різко падали. Хтось для того, щоб вижити, починав працювати на додатковій роботі, шукати нові можливості, започатковувати власну справу. Дехто – розпродавав те, що було цінним, щоб перечекати тяжкі часи. А хтось – йшов спочатку до родичів, друзів, потім до знайомих і не дуже, і позичав. Потім ще, і ще, брав новий борг щоб віддати старий. Так робила і Україна. Вірніше, за нас це робили практично всі її очільники, з кожним роком збільшуючи державний борг. Як наслідок, сотні мільярдів боргових зобов’язань непомітно перетворились в трильйони. Коментарі зайві! 

Зараз ми знову всією країною стоїмо на порозі доленосного рішення: позичати, як робили завжди, чи посилено працювати всім разом. Підтримувати Уряд з його програмою виходу з кризи, чи з похиленою головою йти за черговою подачкою від міжнародних донорів, щоб цими ж грошима розрахуватись за старими боргами, поклавши собі на плечі додатковий тягар з їх непосильних вимог. Адже Україна живе від одного траншу міжнародних фінансових інституцій до іншого, і щоб віддати старі борги – бере нові. Логіка згубна, і декому навіть видається, що вона безальтернативна.

Читайте також: МВФ выдвигает условия, которые не имеют никакого отношения к экономическому развитию Украины – эксперт

Будучи прихильником сильної України, як держави з потужною економікою, я системно відстоюю думку про те, що тільки цілеспрямована співпраця державних органів влади з національним бізнесом може і повинна стати запорукою виходу з цієї катастрофічної ситуації.   

"Без економічної свободи – ніякої іншої свободи бути не може", – говорила Маргарет Тетчер, прем'єр-міністр Великобританії. Україні сьогодні, як ковток повітря, потрібна максимальна свобода підприємницької діяльності підтримана всіма органами державної влади. І це не питання дискусії, це питання виживання.

Саме тому, розглядаючи перспективу нових запозичень від МВФ, помножених на оприлюднені неспівставні з національними інтересами України вимоги, вважаю за доцільне підтримати шлях, запропонований Урядом в його Програмі стимулювання економіки.

Її, безумовно, є, за що критикувати. Але документ, хоч і недопрацьований, має право на життя. Програма з’явилася на вимогу президента з метою реалізації заявлених ним суспільству ініціатив з пожвавлення економіки. На 70% заслуга розробки програми належить експертам з різноманітних професійних об’єднань та асоціацій, які були залучені до роботи над нею, а завдання чиновників було систематизувати ініціативи, які надало бізнес-середовище.

У програмі вперше за останні роки ми побачили реальний фаховий секторальний аналіз стану економіки та ситуації, в якій їй доводиться виживати, а також запропоновані Урядом можливі варіанти розвитку.

До ключових переваг програми, перш за все, потрібно віднести те, що в ній дійсно багато потрібної для прийняття рішень аналітики, показників та теоретичних спрямувань до того, що саме потрібно робити в нашій ситуації. А от головною вадою потрібно визначити те, що поки в ній достатньо тьмяно вказано, як саме це все буде зроблено і хто саме буде нести відповідальність за виконання і результат. А також – які ресурси потрібні для реалізації цієї програми і де їх можна для цього залучити.

Навіть короткий погляд на викладені в програмі заходи секторального напрямку стимулювання економіки в частині розгляду промислового та аграрного сектору демонструє, що замість чітких та системно взаємопов’язаних завдань, які мають обов’язково бути виконані Урядом в співдружності з бізнесом, ми бачимо лише рекомендовані ініціативи, які, по суті, можна виконувати, а можна і ні. Якби це був справжній план заходів, спрямованих на спільний результат та обов’язкових до виконання, ми б розуміли, що невиконання одного завдання тягне за собою зменшення, або повне нівелювання результатів виконання іншого і всієї програми в цілому. А у викладеному варіанті всі ці ініціативи, скоріше, гарні лозунги чи побажання.  

Наприклад, однією з проблем, яка, на думку авторів, потребує вирішення в промисловості, є "заохочення капіталовкладень та насичення сектору обладнанням для переходу до виробництва з вищою доданою вартістю". Що ж рекомендується зробити? – Стимулювати розвиток індустріальних парків та інвестицій у виробниче обладнання. Хлопці, ну, як саме ви хочете це зробити?! Нещодавно ви запропонували запровадити нульове ввізне мито на комплектуючі військового призначення. Чому ж ви не пропонуєте розповсюдити це правило на імпорт в Україну інноваційних технологій та обладнання нового покоління для створення потужних промислових комплексів, які і забезпечать вам сотні тисяч нових робочих місць?... 

Якщо цього не зробити, всі слова влади не більше, ніж: «Ми за все добре проти всього поганого». 

Або в аграрному секторі, який забезпечує питання продовольчої безпеки країни та є найвагомішим джерелом надходження в неї валюти, серед проблематики, що потребує вирішення, визначена «обмежена можливість експортувати продукцію через тарифні та нетарифні обмеження». Їх запроваджують інші країни, щоб надати пріоритет власним виробникам сільськогосподарської продукції і не допустити на свої ринки наших виробників в тому об’ємі, який вони здатні забезпечити. І що ж пропонується здійснити в рамках програми? Нічого, лише лозунги.  

Читайте також: Гроші на реформи чи кредитна голка: навіщо Україні нова позика від МВФ?

Але що потрібно зробити насправді? – Систематично вести переговори з європейськими урядовцями та знімати ці запобіжні заходи перед українськими аграріями. Водночас запровадити для своїх експортерів в середині країни диференційований підхід в оподаткуванні. Тобто, якщо експортуєш сировину, платиш максимальну ставку податку. Якщо продукт кінцевого споживання – мінімальну. Створив продукт, який став затребуваним у світі брендом – отримуєш від держави 25% компенсації своїх витрат на будівництво нових промислових комплексів, чи інші капітальні витрати. 

Головне, на чому має зосередитись Уряд прямо зараз, – це національна політика економічного протекціонізму наших виробничих компаній на міжнародних ринках і стовідсоткова пріоритетність для них при закупівлі товарів та послуг за кошти бюджету. Саме це їх підтримає в складній економічній ситуації та створить реальні, а не декларативні стимули для розвитку.

Тож програму Уряду можна допрацювати й реально реалізувати. Важливо лише самим урядовцям визначитись, що для них важливіше – повісити на шию українському народу чергове кредитне ярмо, чи будувати разом успішну країну. 

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube