Кожен мешканець мегаполіса чи маленького містечка добре знає всі його недоліки: старий житловий фонд із недоглянутою прибудинковою територією, де зазвичай немає комфортної інфраструктури, брак зелених зон та інклюзивних дитячих майданчиків, відсутність паркінгів та незручності для пішоходів через численні напхані автівки, де заборонено, невідгороджені смітники з жахливим запахом, гаражі й сміттєзвалища за ними. І найчастіше все закінчується або наріканнями на владу, або пасивним очікуванням її зміни.

На жаль, роками жителі вчаться пристосовуватися до умов та системи, які наразі пропонує місто, але рідше намагаються покращувати їх самотужки або спільно. Звісно, якщо ми — платники податків, то тут головну роль повинні відігравати місцева влада та комунальні служби, але не все залежить тільки від них, пише у своєму блозі на НВ засновниця Міжнародного саміту мерів, голова Програми місцевого економічного розвитку WNISEF Ірина Озимок.

Справді, ініціатива містян теж дуже важлива, але ще важливіше — перетворити її на культуру, яка стане нормою для всіх. Багатоповерхівка — це певний мікро зріз міста. На прикладі будинку, в якому я живу, бачу, наскільки важко досягти рішень, які по суті спрямовані на благо для всіх — камери спостереження задля кращої безпеки, озеленення для кращого естетичного вигляду і якості повітря, парковки, шлагбауми, прибирання… Всі хочуть жити краще. Але хтось дозволяє собі кидати недопалки з вікна, хтось «забути» сміття на сходовій клітці, хтось припаркуватися відразу на 2 місцях, а хтось — не прибрати після собаки в ліфті. І влада, мер, чи комунальна служба тут точно ні до чого!

Читайте також:  Фасадна історія: культура проти пластикових балконів і кондиціонерів

Проте в Україні є чимало низових ініціатив, але часто про них знають мало. Так, багато мешканців уже самостійно творять диво, і тут кожен переслідує свою мету. Наприклад, один киянин, випадково побачивши вази на старому фото свого будинку на Печерську, загорівся бажанням їх відновити, аби відтворити фасад будинку. Одне зі столичних ОСББ, яке вважають взірцевим, встановило на фасаді будинку сонячні панелі, тепер його мешканці втричі менше платять за опалення, на відміну від інших. А житель селища Чайки, що біля Києва, прибрав 2.5 тони сміття у лісі поруч із його багатоквартирним будинком. До нього пізніше долучилися і сусіди. Ще одна киянка створила енциклопедію цивільного активіста. Цей проект — про тих і для тих, хто щиро хоче щось змінити навколо себе і не чекає, що з’явиться якийсь чарівник і зробить це за них, якщо нити голосніше. Інші містяни сортують та компостують сміття у себе вдома. Але усі згадані випадки — поодинокі.

Одна моя подруга самостійно ініціювала ремонт у під'їзді старого будинку на Подолі і з залученням митців, аби в під'їзді милували око веселі картинки, а не синя ще радянська стіна. Але не всі сусіди були у цьому зацікавлені. Дивно, але більший інтерес проявили орендатори, ніж власники квартир. Ремонт таки зробили, мешканцям він сподобався, і згодом гроші здали навіть ті, хто не хотів. Через якийсь час Оля створила спільноту «Київ дружній до батьків», де зараз уже понад 1000 людей, які спільно ініціюють чимало проектів для того, аби Київ став місцем для всіх — зокрема батьків з маленькими дітьми, які не мусять сидіти вдома, доки дитина виросте.

Чудовим прикладом реакції на проблему, що дійсно болить, були нещодавні акції громадських активістів «Києве, мий!». Сенс полягав у тому, щоб відмити від бруду підземний перехід на площі Льва Толстого, який хоч і у центрі міста, але страшенно занедбаний. Але, на жаль, навіть хороші ініціативи наштовхують на спротив тих, чию роботу по суті виконують активісти чи волонтери. Така ініціатива обурила комунальні служби, тому вони викликали поліцію, щоб та розібралася з «незаконним» прибиранням. Спеціально ініціатор акції нікого не кликав — разом із ним були тільки однодумці.

Подружня пара лікарів із Коломиї створила приватну клініку з безкоштовними послугами. Спочатку не вірили, що це можливо. Та згодом чоловік вирішив прийняти виклик та почав волонтерство: їздив по селах, амбулаторіях, зустрічався з громадами та розповідав людям про медичну реформу. Ця родина медиків стала першою, хто створив приватну практику в місті та однією з перших, хто підписав договір з НСЗУ.

Для того, аби хотіти змін, треба побачити, як може бути по-іншому. Так, люди які подорожують за кордон, стають вибагливіші та починають цінувати якість життя. Як показує цей приклад, робота у більшому місті теж може змінити людину. Мешканка села Суворе, біля Донецька на деякий поїхала вчитися, а згодом і працювати у місто. Повернувшись додому, вона побачила, що усе наче завмерло у часі: старі школи, відсутність гральних майданчиків, культурних розваг та навіть освітлення. Тривалий час її односельці жили за принципом «моя хата скраю», думаючи, що самотужки не вийде щось змінити, а місцева рада ніколи не проявляла ініціативу.

Читайте також: Про фасады, балконы и соблюдение правил на примере Ванкувера

Активістка почала з реконструкції рідної школи, на оновлення фасаду якої вони з однодумцями виграли грант, згодом встановили вікна. До речі, першими її підтримали вчителі, які побачили, що можливість змінювати навчальні заклади на краще все ж таки є. Далі жінка ініціювала сортування сміття, створення майданчиків, висадження дерев. Згодом вони з командою вийшли на рівень втілення і загальноміських проектів, наприклад, у восьми з 13 дружківських шкіл запрацювала система очищення питної води. Цей проект переміг на конкурсі, вони закупили системи очищення, а міська рада встановила їх за свій кошт.

За 5 років діяльності цієї активістки та її прихильників місцева влада переглянула своє ставлення до них і зараз швидше приходить на допомогу. Жінка каже, що найважливішим було не проґавити шанс щось змінити та знайти однодумців — команду, яка вірить у те, що спільною ініціативою можна не тільки реконструювати школу та висадити дерева, а навіть підкорити цілий світ.

Хотілося б, щоб такі ініціативи з боку місцевих жителів стали закономірними. Тут як ніколи потрібен ефект ланцюгової реакції та усвідомлення алгоритму дії. Перше — помітити проблему та бути активним учасником процесу змін. Друге — подумати над її вирішенням, навіть якщо проблему маєте вирішувати не ви. А третє — починати діяти та спробувати дійти до кінця.

Культура свідомого містянина, а не просто жителя-споживача — процес дуже довгий та не простий, але лише приклади тих, хто надихає, можуть заряди інших на небайдужість. Нещодавня моя подорож у Карпати вкотре нагадала, що мешканці з легкістю викидають сміття у річку, прогулянки в парках у Львові чи Києві вкотре показують, що всі люблять природу, але забувають прибрати після себе, а дитячі майданчики часто стають місцями для безхатченків чи тих, хто присів перекурити за пивом.

Сучасний мешканець — це не супергерой свого міста. Це просто небайдужа людина, яка усвідомлює, що не місто і не природа їй винні, а вона тут живе з вдячністю. А відтак долучається або ініціює якісні зміни. Той мешканець поважає місце, у якому живе, та прагне його постійного розвитку. Точно так, як для себе. А якщо ще об'єднати зусилля — і мешканцям, і комунальним службам, і владі міста, які по суті переслідують одну спільну мету, то все буде. Містяни можуть ініціювати, а влада — підтримувати ці ініціативи, тоді усі зміни будуть набагато ефективнішими та швидшими. Для цього вже є інструмент — громадський бюджет, який працює в близько 50 містах України.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і Telegram