Вже майже тиждень у Facebook проходить флешмоб, які жінки класні і як можуть надихати. В цей час десь у поїзді випадковий зайда б’є і намагається зґвалтувати жінку. А Михайло Поплавський знімає бридке відео з дівчиною, що облизує в нього морозиво, хоча за такі речі міг би вже давно стояти десь поряд з Гарві Вайнштейном.

Ви скажете, що це ніяк не поєднувані речі. Ні, велике насилля починається з малого. І можна лише поспівчувати, наскільки беззахисно почуваються українські жінки, якщо терплять це.

Мені було 14 чи 15 , коли я отримала цього листа. Моя співрозмовниця сповідувалась мені в тому, що її вже кілька місяців переслідує та домагається старший чоловік. Блукає біля хати, коли видивляється чи не лишилась вона сама. Вона вже боялась сама йти ввечері з дискотеки, а ще більше – лишатись на вихідні сама вдома, бо батьки їхали в гості, а її лишали на господарстві. І дівчина таки боялась, що саме тоді її й зґвалтує зловмисник.

Я вже не пам’ятаю всіх подробиць домагань і що було на початку тієї історії. Пам’ятаю лише підшкірний страх і огиду, яку відчувала, читаючи той лист. А ще почуття дикої безпорадності, бо чим далі я читала листа, тим більше розуміла, що поштар приніс листа не тій.

Наступного дня я зупинила листоношу і сказала, що лист не мені, і його б треба переслати адресату. Але поштар відповів, що адреса наша і хоча в листі я була вписана з дівочим прізвищем бабусі, інших варіантів в селі з таким іменем не було. Тобто не лишалось варіантів, крім відправити лист назад.

Мені було дуже не по собі, хтось просив про допомогу, а я допомогти то не могла. Я видерла із зошита листка і на ньому написала, що мені соромно, що читала чужого листа, але хай би краще наважилась сказати про все те батькам.  Бо чомусь їй було соромно їм про це казати.

З  роками я ще не раз стикалась по життю з історіями, коли жінкам було соромно за те, що з ними сталося. Коли жертви домашнього насилля винили себе і терпіли роками збоченця чи картали себе за відвертий одяг.

Мені здається в жінках десь закорінене почуття вини, виховане віковим становищем другої статі. Крім того, воно закріплене небажанням суспільства говорити про це.

Читайте також: Дженніфер Еністон, Наталі Портман та інші зірки підтримали новий флешмоб на підтримку жінок

Якщо ви думаєте, що я не почула про бідну Лілю з Кагарлика, що вона сама винна, то ви глибоко помилились.  Про сексуальне насилля не прийнято довго говорити, тому і зникла кагарлицька історія так швидко з радарів. Перекласти вину на жертву значно легше, ніж перенести власну за її беззахисність.

А історія з “корабельною сосною”, що сталась через кілька тижнів, просто показала, що за всіх грантів на підтримку прав жінок і гендерних квот навіть в парламенті лише одиниці можуть засудити подібні висловлювання. І навіть самі жертви вважають за краще сказати, що конфлікт вичерпано.

Михайло Поплавський публікує відео, де змушує дівчину облизувати морозиво. Але коли Катерина Рошук пише пост, наскільки це огидно, в коментарі приходить університетський викладач і пропонує, якщо жертви є, подати до суду.

Тут моє обличчя гірко кривиться. Так вже вийшло, що моя сестра вчилась в горезвісному “кульку”. Я навіть не буду писати, що це що завгодно, але не освіта, що роками нормальним проведенням пар для студентів було створення масовки на концертах співочого ректора.

Але я чула і історії, про те, як ректор проходячи повз симпатичну дівчину, міг поцікавитись, що вона робить увечері. А якщо чув “ні”, то міг сказати, що в студентки будуть проблеми з сесією.

Я не знаю, скільки таких історій було. Знаю, що Поплавський посміється і поїде окучувати сільський електорат і пропагувати середньовічний патріархат. Але де українська Гретчен Карлсон, яка подасть до суду на українського Роджера Айлза? Чи буде у нас своя Ешлі Джадд, яка ризикне кар’єрою, щоб викрити українського Вайнштейна?

Коли Джоді Кантор та Меґан Туей (авторки книжки “Вона розповіла : Викриття сексуального насильства і становлення руху #MeToo”, видана в Україні  Yakaboo Publishing) почали роботу з викриття Вайнштейна жінки мали більше влади, ніж будь-коли. Жінки очолювали уряди і величезні компанії, зокрема Німеччини та Великої Британії, General Motors і PepsiCo. Жінка у тридцять за один рік праці могла заробити більше, ніж усі жінки разом заробляли протягом життя.

Утім жінки занадто часто зазнавали сексуальних домагань, які залишалися безкарними.

“Науковиці та офіціантки, чірлідерки, директорки компаній та працівниці фабрик мусили усміхатися, коли їх мацали або роздивлялися масними поглядами, і терпіти небажані залицяння задля чайових, зарплати чи службового підвищення. Сексуальні домагання були протизаконні, але на деяких робочих місцях їх сприймали як буденну річ. Жінок, які обурювалися, часто звільняли або обвинувачували в наклепі. Жертв часто ізолювали й не давали спілкуватися між собою. Чимало людей вважали, що найкращий варіант для потерпілих — це погодитися на грошове відшкодування в обмін на мовчанку”, – пишуть авторки книжки.

Читайте також: Маніпуляції навколо ґендерної політики: у чому суть проблеми

Що в цей час відбувається в Україні? Олександра Клітіна опиняється в центрі скандалу і згодом втрачає роботу, бо хтось її згадує у своїх масних фантазіях і плітках.

Втім, у Штатах було щось подібне. Коли авторки тільки починали писати про неприпустиму поведінку Трампа з жінками, він їх лаяв, називав прихильницями Гіларі Клінтон і звинувачував у провокаціях.

Адже він належав до того класу домагальників, яких часто сприймали поблажливо, “як пустотливих бешкетників, або й підбадьорювали”.

Джоді Кантор та Меґан Туей  було дуже нелегко знайти жінок, які б погодились говорити про домагання від Трампа і відсіяти їх від тих, хто вже готовий був прославитись в рамках руху.

А розслідування New York Times справи Гарві Вайнштайна розпочалося з того, що носійка інформації, на яку по-кладали величезні надії, відмовилася навіть поспілкуватися телефоном.

Викриття злочинів почалося з колонок з роздумами і сестринської підтримки в соцмережах.

Думаю, що в Україні теж одного разу прорве. Але цим жінкам потрібні руки, які захистять, підтримають і за необхідності розірвуть за них. Не тільки жіночі. Але особливо жіночі. Бо прийняття своєї невинуватості починається саме ж жіночого боку.

А ще, як не крути, Голівуд не завжди зайде в наше село, тому українским виробникам серіалів час би припинити штампувати дикі історії про попелюшок.

Підписуйся на сторінки UAINFO у Facebook, Twitter і YouTube