Напередодні позачергових парламентських виборів у Вірменії – їхнє проведення було пов'язано насамперед із масовими протестами і розчаруванням у суспільстві поразкою в останній війні за Карабах – медіа та соціологи називали фаворитами голосування партію "Громадянський договір" чинного глави уряду Нікола Пашиняна і блок "Вірменія" другого президента країни Роберта Кочаряна.

Причому блок Кочаряна вирвався вперед у соціологічних опитуваннях, і спостерігачі заговорили про неминучу поразку партії революційного прем'єра. До речі, насамперед спостерігачі в Росії і в російськомовному медіапросторі, – пише Віталій Портников для "Лівого берега", ігформує UAINFO.org.

Однак реальні результати виборів виявилися зовсім іншими. Партія Пашиняна не просто перемогла на цих виборах з 53,92 відсотка прихильників, а й претендує на конституційну більшість у парламенті. Блок Кочаряна значно відстав від лідера, у нього лише 21,4 відсотка виборців. Вдалося пройти до парламенту – але з дуже невеликою кількістю голосів, тільки 5,23 відсотка – партії третього президента країни Сержа Саргсяна, правління якого саме було перервано революцією Пашиняна. І це все. Інші політичні сили, у тому числі і партія "Процвітаюча Вірменія" місцевого олігарха Гагіка Царукяна, залишилися цього разу за бортом влади.

Такі підсумки виборів можуть здивувати того, хто не стежить за політичною ситуацією у Вірменії. Здавалося б, Пашинян – очевидно той, хто програв у карабаській війні. Опоненти закидали йому те, що він не зміг належно підготуватися до нового раунду воєнних дій, що він мало не союзник Азербайджану та Туреччини. Звичайно, на цьому тлі Кочарян – не просто колишній президент Вірменії, але й колишній президент Нагірного Карабаху – мав виглядати краще. І саме на Кочаряна поставили у Москві.

Читайте також: У Єревані протестувальники "розстріляли" прем'єр-міністра Вірменії з дружиною. ВІДЕО

Колишній президент Вірменії – товариш чинного президента Росії. Володимир Путін не раз давав зрозуміти, що обурений судовим переслідуванням Кочаряна. Це переслідування почалося вже після приходу Пашиняна до влади і було пов'язане з розгоном масових протестів якраз тоді, коли другий президент Кочарян передавав владу наступнику – третьому президенту Саргсяну. Проте успіх Кочаряна мусив символізувати не лише "повернення" до традиційних відносин з Кремлем. Тому що Пашинян теж намагається підтримувати найтісніші відносини з Москвою, і, правду кажучи, ніякого іншого політичного вибору в нього наразі немає. Москві потрібно було продемонструвати – влада, яка з'являється за допомогою народної підтримки і без схвалення Кремля, приречена на поразку. Успіх можливий, тільки якщо ви виконуєте побажання Путіна. Власне те саме, що українцям говорили, коли йшлося про Януковича.

Саме для того, щоб довести неспроможність революційної вірменської влади, Москва індиферентно поводилася під час останньої війни в Карабасі. Не буду обговорювати тут норми міжнародного права, хто історично правий, а хто - ні. Зазначу просту річ: режим президента Азербайджану Ільхама Алієва, який отримав владу з рук свого батька, є природним союзником путінської Росії, уособленням горезвісної "спадкоємності". А режим Пашиняна, який прийшов до влади революційним шляхом, на хвилі народного ентузіазму – це не союзник Москви.